Геленчине чутливе вушко ловило пісню. Її співали дівчата, що, побравшись за руки, ходили довгими коридорами. Але над маленькими тут була особлива опіка. Їх ще не пускали у той дитячий вир. Їх пильнувала вихователька, і вони ходили тільки з нею.
– Щоб хто-небудь ненароком не перекинув, – пояснювала вона Єві. – Ви не хвилюйтеся, вашій дівчинці тут буде добре.
Взяла Геленку за руку та й повела до дітей.
Єва оглянула ліжко, де тепер буде спати її Геля, тумбочку, де відтепер буде вона класти свої скромні пожитки, та й зі сльозами пішла собі. Якби хто знав, як їй було важко звідси йти. Здавалося, ніби то йде її бездушне тіло, а її душа, її серце, всі її помисли залишаються тут, в тих холодних мурах, де залишилася її Геленка.
– Нехай звикає, – тихо сказала Єва. – І я мушу звикати. Ради на те нема.
Та й пішла, повільно, нехотячи, ніби хтось тримав її тут на прив’язі. Треба було брати себе в руки.
А для Геленки відкривався новий світ, починалося нове життя, цікаве і незвідане. Маленька, як пупляшок, вона вбирала його всім своїм єством, всіма своїми почуттями, не залишаючи місця ні для смутку за домом, ні для сліз. Лагідна від природи, Геля прагнула до добра, до радості.
Школою правував тоді Самченко Павло Антонович – людина цікава, розумна і неординарна. Його дружина Наталія Прокопівна теж працювала в тій школі. Працювала вчителькою, вчила дітей любити мову, літературу, поезію, гарну книжку і все довкілля.
Наталія Прокопівна вчила незрячих дітей якось по-особливому сприймати світ: не очима, а на слух, на запах, на дотик. Ось зашумів вітер, ось защебетала пташка, каштани падають, дощ пішов, – все це не просто так. У всьому вчителька бачила красу і намагалася передати її дітям, відкрити для них ту красу, аби вони її відчули, ввібрали в себе, якщо не можуть побачити очима.
Директор школи Павло Антонович намагався поговорити з кожною дитиною, котру зараховували до їхньої школи. Для чого? А для того, щоб визначити рівень розвитку дитини, її розумові здібності. Не обминув він і Геленку. Зайшов до класу. Привітався з дітьми.
– Добрий день, діти.
– Добрий день, – дружно відповіли малята.
– Мені сказали, що тут у нас є нова дівчинка. Хто це?
– Це я, – сміливо відповіла Геленка, встаючи. Розмовляти зі старшими треба стоячи, – це те єдине, чого встигла навчити її вихователька Віра Ярославівна.
– Молодець, – похвалив дівчинку директор школи.
– А як же тебе звати? – спитав лагідно.
– Геленка, – голосок срібний, мов дзвіночок.
– Геленка… Будеш у нас Оленка.
І тут дівчинка несподівано заплакала.
– Нє хцу Оленка. Я Геленка.
– Чому не хочеш? Оленка – гарне ім’я.
Але дівчинка продовжувала плакати.
– Нє хцу Оленка. Я Геленка, Геля.
– Нічого, звикнеш. І все у нас буде добре. Не плач.
Віра Ярославівна спробувала заступитися за дівчинку.
– Павле Антоновичу, а може не треба. Так відразу… Дитині прикро.
– Тільки відразу. Потім з того вже нічого не вийде. Діти звикнуть та й взагалі… А школа у нас українська, і має бути гармонійний розвиток. Поза школою – як там собі батьки схочуть. А в школі має бути так, як я сказав.
– Але ж це неправильно. Це ім’я, і воно не повинно змінюватися.
– По-вашому, коли нашого Векслера звати Ізраїль Файвишевич, то хай так і буде? Хай діти собі язики ламають на тому єврейському імені?
– Але ж він тепер Ізраїль Павлович?
– Так.
– Ім’я все-таки залишилося?
– Бо він наполягав. Я не хотів зайвих конфліктів. Та й до того він – член КПРС.
– От бачите. А ця дівчинка…
Директор розсердився.
– Віро Ярославівно, нічого не сталося. Така зміна не суттєва і не відчутна. Зате дитина має справжнє українське ім’я. І прошу зі мною не сперечатися.
Чи правий був Павло Антонович, хоч він і директор школи? Скорше за все, що ні. Але українство школи він виборював, як міг, як собі знав. І за те йому діставалося і від влади, і від освітянського начальства.
Окрім тих маленьких прикрощів з іменем, все інше в школі Геленці подобалося. Вона активно входила в шкільний світ. Спершу ще трохи сумувала за мамою, особливо увечері, коли діти лягали спати і все затихало. Тоді дівчинка думала про маму: як там вона? Що робить? Чи думає про Геленку? Чи не плаче? Часом на очі їй наверталися сльози. Отепер, коли вона засинала, почувалася трішки самотньою. Ніхто не накриє, не поцілує на ніч, не перехрестить, як це робила мама. Одного разу Геленка з якогось бунтарського спротиву так і лежала розкрита, так і заснула, аж доки вночі її не перейняв холод, і вона, сонна, рятуючись від того холоду, таки сама ж і накрилася. Мама далеко, там, вдома. Вона завтра прийде і неодмінно Геленці принесе щось смачненьке. А може навіть спече торт «Бідний студент». Ні, «Бідного студента» мамуся спече на неділю, коли Геленка прийде додому. Мамуся забирала Геленку в суботу увечері, а приводила назад в понеділок вранці. Правда, для того Геленка мусить раненько вставати, але то нічого, вона потрохи звикає. В школі теж треба рано вставати – о сьомій. А вдома Геленка спала, скільки хотіла. А що їй було робити? Та тепер Геленка вже школярка. От незабаром вона вже знатиме всі букви. Отоді вона візьме в бібліотеці першу книжку, і обов’яково її прочитає, а потім розкаже мамусі, про що там написано.
Під такі думки Геля засинала. Спершу вона рахувала дні до суботи. А потім перестала їх рахувати, і тоді субота наставала якось наче несподівано. Правда, в суботу уроки тягнулися дуже довго. І вчительку Геленка слухала якось неуважно. Аж та їй часом робила зауваження. А так Гелю в школі ніхто не сварив, бо вона була чемна, не те, що їхні хлопці. От вчора Євген відкрив кран у вбиральні і так лишив. Води наллялося… Потім його заставили витирати, і він плакав. А потім Євген був покараний, і його Віра Ярославівна не взяла на прогулянку. Йому веліли сидіти в спочивальні. Він і сидів. А тимчасом повисипав все з хлоп’ячих тумбочок. Ні, він нічого не крав. У них в школі не крадуть. Він просто бавився в магазин. І потім його знову сварили.
Про тата Геленка не згадувала. Він був з ними зовсім недовго. Ні, з татом було добре. Він завжди приносив Гелі цукерки, печиво і ще якісь смакотенні тістечка. Від нього завжди пахло мастилом і ще чимсь. Мамуся казала – цигарками. А куди він подівся, того Геля не знає.
– Поїхав, – каже мамуся.
– Куди поїхав? – допитується Геля. Але тоді мамуся чомусь починає плакати. На війну він не міг поїхати, бо війна вже закінчилася. Але Геля про татуся більше не питає, бо не хоче, щоб мамуся плакала. Колись сам приїде. Якось сусідка сказала, що тато поїхав в Польщу. Але де та Польща, чи далеко вона від Львова, Геленка не знала і ні в кого про те не питала.
Єва також спершу вірила, що Йосип повернеться. Якийсь час вона його чекала, а потім чекала листів. Але не було ні Йосипа, ні листів від нього. Невже йому не цікаво, як вони тут? Мабуть, що не цікаво, бо поїхав – як у воду канув. Тепер Єва жила тільки дитиною, тільки для дитини. Від суботи жила і до суботи, коли нарешті забирала її додому.
Тоді Євину хату виповнював Геленчин дзвінкий голосок.
– Мамусю, а наша Віра Ярославівна така добра. Вона на нас ніколи не кричить. Навіть на Мечислава. А на нього треба сваритися. Бо він повиривав усі квіти з вазонків.
– А для чого він те зробив?
– А бо він дебіл.
– Фе, Гелю, не можна так казати.