Поїхав Йосип. До останку благав Єву, щоб їхала з ним. Не поїхала. Відплакала, наче поховала його. І зосталася сама. Ні, не сама, з Геленкою. Не звикла надіятися, окрім себе, ні на кого. Без роботи не була – і за те Богу дякувати. Хтось нарадив Єві віддати Геленку до школи. Єва ніколи раніше не знала, що у Львові є спеціальна школа для сліпих дітей. Не знала, а тепер знає, бо ходила до тієї школи, дивилася. Нічого. Діти там бігають собі, бавляться, за ними дивляться вихователі. І територія гарна, і сад там у них. В приміщенні, правда, Єва не була, але будинок старий, добротний, з великими вікнами, не те, що їхня підвальна квартира. Тільки як Геленка буде без мами? Вона ще така маленька. І мліло Євине серце. А інші ж діти як? Так то ж інші. А це ж її донечка. Не раз отак прийде Єва до тієї школи, постоїть, подивиться – та й іде додому. Вже й Геленку приводила, а віддати не насмілилася. Один знайомий чоловік казав їй:
– Єво, не дурій. Є така школа – віддавай дитину. Чого ти її навчиш, коли ти сама неписьменна? А перед нею життя. Їх там, напевно, і до роботи якоїсь приспособляють.
– Навіщо їй та робота? Доки я жива, я ще на неї зароблю.
– Ти, Єво, сказала золоту фразу: «Доки я жива». А далі що? Діти мусять пережити своїх батьків. А батьки мають подбати, щоб їхні діти і без них потім незгірше жили. Ти мусиш віддати Геленку до науки, щоб вона ж потім тобі не дорікнула. Там вона буде серед таких, як сама. Та й чого ти боїшся? Це ж у Львові. Ти зможеш її провідувати хоч кожен день. А на неділю і додому зможеш її забирати. І сита дитина буде, і обіпрана, і заняття якесь буде мати. А в тебе що? Сидить. Ну, поки що ще ляльками бавиться. А як підросте? Сяде в кутку та й буде сидіти. Калікою буде. Не дурій, Єво, а віддай дитину до школи.
І до Геленки:
– Ти, Геленко, хочеш до школи?
– А мамусю туди не можна взяти, щоб вона зі мною була?
– Ні, Гелю, не можна. Мамуся буде до тебе приходити.
– І буде приносити мені цукерки? Мамусю, ти будеш приносити мені цукерки?
– Буду, доцю, – і Єва заплакала. Ніхто її не потішав.
– А нащо тобі, Гелю, ті цукерки? Від них тільки зуби болять.
– Зате вони солодкі.
– Овва! Солодкі! Треба їсти часник, цибулю, щоб здоровою бути.
– Фі, цибуля гірка, і часник теж гіркий. А ще в них запах такий гидкий. Фі.
– Так ти хочеш до школи?
– Я хочу. Але там, напевно, дуже зле.
– Хто тобі таке сказав, що там зле?
– Бо коли тільки говоримо про школу, то мамуся завжди плаче.
– Дурненька! Мамуся просто дуже любить тебе, і не хоче від себе відпускати.
– Правда, мамусю?
– Правда, – тихо сказала Єва.
– А ти вже велика. Тобі треба вчитися. А там у школі багато дітей, є вчителі. Ви будете вчитися, а ще співати, розказувати віршики, ну і бавитися.
– А я не вмію віршиків. Я тільки вмію «Я малий пахолок», а ще «Плакала киця на кухні».
– От бачиш. А там тебе навчать багато гарних віршів. І пісень навчать.
– Мамусю, я вже хочу до школи. Тільки ти за мною не плач. Добре? Я ж буду до тебе приходити. Жаль, що тобі не можна там зі мною бути. Але я розумію. Тоді всі діти захотіли б, щоб їхні мамусі з ними були.
– От яка ти розумниця!
– Завтра йдемо. Добре, мамусю? Ти мене покупаєш – і ми підемо. Добре?
– Добре, доцю, підемо.
А потім тихо:
– Але мені казали, що там не вчать дітей молитися.
– Так, то правда. Молитися тепер в жодній школі не вчать. Колись вчили, а тепер… Такі тепер школи, радянські. Молитися її будеш вчити ти. Тільки будеш наказувати, аби в школі про те не говорила.
– А як з неї зроблять безбожницю?
– Коли ти не захочеш, то не зроблять.
І Єва повела свою Геленку до школи, де вчилися сліпі діти. Вона довго придивлялася до тих дітей. Декотрі з них трохи бачили, другі, либонь, бачили зовсім небагато, та більшість дітей були цілком сліпі, як її Геля. Але всі вони однаково швидко бігали по сходах – вверх, вниз. Аж Єва закривала очі, їй страшно було дивитися на ту біганину. Єві весь час здавалося, що ось зараз котрась дитина вдариться. Але ніхто не вдарявся – і Єва зітхала з полегшенням. Декотрі хлопчаки сідали верхи на поручні і пробували з’їхати вниз, але тут з’являвся хтось з вихователів, і пустун мусив йти до класу під пильний нагляд. Було видно, що Гелю захопив весь цей шум, метушня, біганина. Геля майже не чула, що казала їй мама. Вона нетерпляче рвалася до тих дітей, що галасували, бігали, стрибали. Досі вона не мала такої можливості вести таке рухливе життя – ніде було.