Чоловічі руки були потрібні скрізь. Після війни кругом була руїна. Йосип поновився на залізниці. Але то вже був інший Йосип. Працювати по-колишньому він вже не міг. Тобто він працював, але дивився на світ зовсім іншими очима. Він нікому нічого не казав. Нічого не казав і Єві. Був ніжний і лагідний, бавився з Геленкою, розповідав їй казки, приносив ласощі. Здавалося, що все гаразд, що нарешті можна зітхнути з полегкістю. Та Єву щось непокоїло. Що саме – того вона й сама не знала. Мовчки і запитально дивилася на свого чоловіка: мовляв, що? Скажи, що ти надумав. Та Йосип мовчав.
А Єва чекала якось біди. І передчуття її не одурило.
Якось Йосип затримався на роботі. Вже й вечеря захолола, а його все не було та й не було.
– І де це він так довго? – хвилювалася Єва і відчувала, що ось воно, наближається, ось-ось вихлюпнеться і не спиниш.
Нарешті прийшов Йосип. Мовчки вмився, мовчки повечеряв, потім довго мовчки дивився на Єву, наче хотів надивитися і запам’ятати її назавжди.
– Ти пізно сьогодні, – тихо без докору сказала Єва. – Щось трапилося?
– Ні, нічого. Був у своїх.
– У батьків?
– Так. Вони тепер живуть разом з Кшисею. Чоловік Кшисі… Словом, не повернувся.
– Яке нещастя, – щиро сказала Єва.
– Так, нещастя. У Кшисі двоє дітей. Тепер батьки їй допомагають. Чим можуть.
Щось вкололо Єву. Кшисі допомагають. А Йосипу…
Однак не хотіла заглиблюватися у чужі стосунки. А Йосип продовжував:
– Та це не головне. А головне те, що всі мої збираються до Польщі. Ти чула, що полякам дозволено виїхати?
– Щось таке чула, але не дуже в те вникала.
– От і я не вникав. А тепер подумав: а може й нам?
– Що – нам?
– У Польщу виїхати.
– Йосипе! – як крик чайки.
– Тихо, Гелю збудиш. Єво, подумай, хіба ж тут життя?
– А в Польщі хіба краще? Теж після війни.
– Але там зовсім по-іншому дихається. Ми з тобою поляки. Нам допоможуть. Подумай, Єво, хто ми тут?
– А ким будемо там?
– Людьми, Єво, людьми будемо.
– Ні, Йосипе, забродами.
– Подумай, Єво.
– І думати не хочу. Що я там робитиму?
– Те, що й тут робиш.
– То який мені сенс їхати? Боже, Йосипе, опам’ятайся. У нас Геленка.
І Єва заплакала. Це Йосипа розсердило.
– Ти все б тільки плакала. У тебе завжди очі на мокрому місці. Не можна ж так. Ти хоч раз можеш тверезо подумати? Такої можливості може більше не бути. Ми їдемо не самі, а з моїми.
– З твоїми?
І тут Єву прорвало.
– З твоїми я вже жила в одному місті в роки війни. Хіба вони принесли нам хоч скибку хліба? Арнольд нас рятував, чужі люди рятували, Христа-ради просила. Ти знаєш про те? І не кажи мені про своїх. І чути про них не хочу.
– Єво, у тому винен я. Я не сказав їм про Геленку.
– А якби сказав?
– Не знаю.
– Ні, Йосипе, я нікуди звідси не поїду. Я тут не пропаду, а там, серед чужих людей, хоч і поляків, – не знаю. Тут я народилася. Тут мені кожен камінчик рідний, кожна брама, кожен зелений закуток. Та я там просто з нудьги загину. Тут у мене є сякий-такий дах над головою. А там?
– І там буде. Ну, може не відразу…
– Не відразу! А Геленка?
– Мої також їдуть з дітьми.
– Сказала вже, про своїх більше не говори. Не хочу слухати. У них, очевидно, гроші чи золото. Порожні вони не їдуть. То їм можна вибиратися з дітьми. А в мене що є? Сліпа дитина та й більш нічого. Ні грошей, ні спеціальності.
– Та я ж не збираюся сидіти, склавши руки. Та ж десь буду працювати.
– А ти думаєш, що ти там такий один? Спробуй-но там знайти собі роботу.
– Не гарячкуй, Єво, а гарненько подумай. Бо залишишся сама. Я для себе вже вирішив: я їду, і ніщо мене не зупинить. Я по горло ситий тією владою і її порядками. Я за війну такого надивився, що бодай не казати. І тому я їду звідси. І тебе кличу: їдь зі мною.
– Коли ти вирішив, що їдеш… Ти про нас не думав. Ти зі мною не радився. Ти думав тільки про себе. А тепер кличеш? Ти вирішив. А у тебе жінка є? Ти з нею радився, чи їхати, чи вже краще якось тут влаштовуватися?
– Єво, ми тут нічого не досягнемо. Так і будемо все життя жити в злиднях. Єво, подумай.
– Я краще буду бідувати на своїй землі, між своїми людьми.
Такі розмови з того вечора не вщухали в Євиній хаті. Єва плакала, але стояла на своєму. Йосип також не поступався. Далі так тривати не могло. Йосипова родина вже намітила час свого від’їзду. Йосип мав їхати з ними. Його дратувала Євина впертість.
Він звик, щоб його слухалися. І Єва також до цього часу його слухалася, була поступливою. А тут, наче з глузду з’їхала. Він її не міг і не хотів зрозуміти. Він вибачив все своїм батькам і Кшисі. Він вибачив їм те, що у нього не було дитинства, як у других дітей. Він забув все, що витерпів від них. Вони тепер для нього були найближчою родиною, а Єва не хотіла того розуміти. Вона, звісно, всього не знала, Йосип їй не розказував. А якби ще розказав…
Не знав Йосип і не здогадувався, що його батьки та й Кшися дивилися на нього, як на надійну чоловічу силу. Бо що батько? Він був уже в літах. А про жіноцтво тут взагалі не йшлося, бо ні Йосипова мати, ні Кшися не були привчені навіть до найлегшої праці. Тому їм дуже лестило, що Йосип загорівся їхати. І найкраще, щоб він їхав без жінки. Нащо їм та жебрачка? Їхній шляхетний гонор того б не витримав. Про сліпу доньку Йосип їм так і не сказав. Та й чи треба було казати? Ото вже, певно, наслухався б глузувань та докорів. А так… Носив свій біль в собі. І рвалося його серце від того болю, але їхати таки мусив. Бо тут то не життя. Як умовити Єву? Як її переконати? Він ніколи не думав, що вона може бути така вперта. Ну що ж… Якщо вона так хоче, то нехай залишається. А Йосип поїде. Хіба був би дурний, щоб не поїхав. Такої можливості може більше не бути. Все. Ніяких сумнівів. Він їде.
– А Єва? – стукало у скронях.
– А що Єва? – сам собі заперечував Йосип. – Сама ж не хоче. Що ж я, на руки її візьму чи що? Не хоче – то нехай залишається з рідними стінами, камінчиками і таке інше. Нехай залишається, а він, Йосип, поїде. Про Геленку намагався не думати. Про те, що Єва – його шлюбна жінка і що це гріх… Що ж, нехай цей гріх Єва бере на себе. Він її кликав. Вона сама не захотіла. Так і сказав Єві на прощання:
– Не нарікай на долю. Ти сама її вибрала.