Але часом її обіймала така журба, така печаль, що й не розказати.

– Не нарікай на долю, – казала тоді з гіркотою. – А як же ж на неї не нарікати, коли б’є вона та й б’є? Як не тим, то другим боком.

Та нарікай чи не нарікай на ту злощасну долю, а жити треба – дитина! А може Бог Єві навмисне дитину послав, аби Єва вижила? Бо сама вона не витримала б, пропала б.

І знову потягнулися зими, весни, літа і осені. Важкі, безпросвітні, і ніякої радості попереду. Іноді, як дзвіночок, лунав Геленчин сміх – єдина втіха і розрада для матері.

Якось під вечір, коли сніжилося надворі, хтось зупинився під Євиними дверима та й подзвонив. Єва виглянула і злякалася, а потім відсахнулася від дверей. Там стояв якийсь зарослий, засніжений чоловік. Але голос, до болю знайомий, рідний голос.

– Відчини, Євцю. То я, Кукса.

І Єва відчинила, і припала до грудей, і плакала, і раділа, і не могла вимовити й слова.

Тільки по хвилі, відірвавшись, довго оглядала свого чоловіка, чи цілий…

– Цілий, Євцю, цілий, з руками, з ногами. Живий твій Кукса! Він живучий! А ви тут як?

– Ми теж… Живі…

І почувся тоненький голосок:

– Мамо, хто там?

Єва похопилася:

– Чого ж ми на порозі стоїмо?

– І тепло з хати випускаємо, – докинув Йосип.

– Коли його нема, того тепла, то й випускати нічого. Заходь, чоловіче, до нашої хати.

Потім підхопила Гелю та й підняла до Йосипа.

– Доцю, то наш тато прийшов!

Дитина протягнула руки і доторкнулася до засніженої шинелі, до батькової неголеної щоки.

– Тато, – невпевнено сказала Геля. У Кукси з-під вій викотилися дві сльози.  Він поцілував доньку і сказав:

– Потім, Євцю. Бачиш, я неголений і холодний. Це її лякає.

– Бачиш, яка вона вже велика?

– Бачу.

– Ну, роздягайся та грійся. Хоч тепла того у нас не дуже, та все-таки в своїй  хаті.

А сама кинулася до плити, щоб нагодувати свого чоловіка. А він, відігрівшись, дивився на свою Єву, котру і без фотокарточки пам’ятав на всіх своїх дорогах.

– Де ж ти, чоловіче, так довго був? Де ж ти так забарився? Ми вже й не знали, що думати.

– Чекала?

– Боже мій, як чекала!

– От я й прийшов. Це головне. А де був?.. Довго розказувати… І в німецькому полоні був… І в радянських таборах був.

– В яких таборах?

– Та… Ти про такі й не чула. Не в відпочинкових, Євцю. Вважай, що в висилці.

– За що?

– Не за злодійство, Євцю. За те, що воював. Так влада віддячила. Ледве ворогом народу не зробили. За те, що в полон потрапив. Ніби я в той полон з власної волі попав…  Казали хлопці:

– Зоставайся. Полякам можна. А я не зостався. До вас спішив. Додому хотів.

– Ну все. Не згадуй про те. Ти вдома.

– Коли ж пече, Єво. Вогнем пече. За що?

– А пам’ятаєш, як ти тішився тією владою?

– Пам’ятаю. Дурень був. Сам з себе потім сміявся.

І до самого ранку точилися їхні розмови. Між обіймами та поцілунками довгі і сумні спогади, яким не було кінця. Блаженна і втомлена, Єва врешті-решт заснула на його руці, не думаючи, що буде далі. Вона хотіла бути щасливою. Хоч день, хоч ніч, хоч мить…