– До кого ж мені попроситися на ніч? – розмірковувала дівчина. – Добре, що ще не дуже пізно.  Якби вночі, я би вмерла зі страху. До кого ж? До кого ж?..  А-а, піду до Анельки. Там зрозуміють. Вони мене завжди жаліли. А завтра піду до Кукси. І де я візьму грошей, щоб вставити скло? Це ж певно страшенно дорого. От гунцвот! От проклятий!

Та й вийшла з хати. Анелька жила на другому поверсі. На вулицю Єва зараз нізащо не вийшла б.

Подзвонила. Відчинив Анельчин батько. Зі сльозами образи розказала про свою біду і попросилася на ніч.

– Тобі б грати на вікна поставити – все ж безпечніше. Нічого. Щось придумаємо. От клятий найдух! Я йому сам вуха намну. Ну, не плач. Переночуєш у нас, а там щось придумаємо.

Єва прокинулася вдосвіта. Сама звикла так зарання прокидатися: був страх проспати роботу. Вона любила таку пору. Вся злодійня і босота після пиятики, гульок та бешкетів ще спала. В цей час вставав тільки трудовий люд. І вона, Єва, належала до того трудового люду. Від того було їй гарно і сонячно. Сьогодні Єва спішила до роботи: мала в одної пані прати. Всі знали, що Єва в роботі швидка і старанна, тому й шукали її, і кликали. А де її знайти, також всякий знав, хоч і було це велике місто, місто неабияке, місто Львів. І ця бідна дівчина була дуже горда, що вона живе в такому гарному місті. Хоча, якби хто спитав, що їй з того, то Єва не знала б, що на те сказати. Просто… От відпрацює Єва сьогоднішній день, а потім піде шукати Куксу, неодмінно піде, а там вже – що буде. Нехай розбирається з тим Хльоркою. Нехай хоч і наб’є, Єва вже більше жаліти не буде.

За роботою день збіг швидко. Господиня трапилася добра: нагодувала Єву, ще й з собою дещо дала. Продуктів трохи, ще й кілька сукенок з доньки. День був вдалий. Все було б добре, якби не думка про зустріч з Куксою. А зустрітися вона мусить. Треба. Конче треба. Не буде ж вона і справді жити в чужих людей.

Де шукати Куксу, Єва знала. І всі те знали: район Городоцької. Там, де любила збиратися молодіж. А ще у відомій кнайпі. До кнайпи Єва, звісно, не піде. Десь його вистежить. Але спершу зайде додому. Не буде ж отак з клунками…

А Куксу й шукати не треба. Ось він, власною персоною. Стоїть на розі її вулиці, широко розставивши ноги. Весь модний такий, з палаючим поглядом. Виявляється, саме такий погляд був тоді в моді. Це тобі не Хльорка. В такого і закохатися можна. Але Єві зараз не до того. Вона шукає і не може знайти тих слів, з якими має звернутися до нього, до Кукси. А звертатися й не довелося. Він сам озвався до неї.

– Вітаю, панно Єво! Звідки панна так поспішає і чим так заклопотана?

Єва зашарілася і опустила очі. Все ж відповіла з гідністю, а потім і голову підняла, відверто і щиро глянувши на Куксу.

– День добрий. З роботи йду.

– Що це в тебе за погром такий був у твоїм помешканні?

– Та от… Хтось вікна побив.

– Хтось чи Хльорка? – запитав грізно. І Єві чомусь страшно стало за бідного Хльорку, хоч його і вартувало трохи провчити.

– Я не знаю, хто побив вікна. Хльорка нахвалявся, але чи це він – не знаю. За руку його не зловила.

– Зате я знаю. Кукса все знає. Ти от що… Іди додому. А я зараз Хльорку знайду і ми розберемося.

– А може не треба?

– Що не треба?

– Розбиратися з Хльоркою.

– Чому?

– Ну… Просто…

Єва про ті розборки вже дещо чула, і їй стало страшно: і за Хльорку, і тому, що вона якось до того причетна.

– Послухай, панно, а може цей Хльорка – твій любчик? Тоді це справа сімейна, а в сімейні справи  Кукса не влазить.

– Ні-ні! – злякалася Єва, – Боже борони!

– Тоді чого ж? Словом, іди додому.

І Єва пішла.

В хаті все було так, як вона залишила. Значить, ніхто сюди не залазив. Валялося побите скло і дві великі каменюки. Єва взялася хутенько все прибирати. Що про неї Кукса подумає? Що вона – нечупара якась? І досі скла не прибрала! Господиня! І тут-таки сама над собою посміялася:

– І чого мене мало б хвилювати, що подумає Кукса? Нехай собі думає, що хоче. А мені що до того?

Та все ж хутенько все прибрала і заходилася розкладати те, що принесла.

– От тепер є і обнови, і харчі. Тільки над сукнями треба ще почаклувати, аби вони були такі, як ні в кого. Та тут я дам собі раду.

Аж раптом біля вікна загаласували. Єва глянула – і обімліла. Біля її вікна стояв Кукса і тримав за комір блідого переляканого Хльорку.

– Твоя робота?

– Моя.

– За що ти скривдив цю бідну дівчину? Що вона тобі зробила?

– Нічого. Тільки знатися зі мною не хоче.

– Як це «знатися»?

– Ну… Ходити зі мною.

– А тепер, як ти думаєш, вона буде з тобою знатися?

– Думаю, що ні.

– Ти диви! Він іноді ще й думає! І, між іншим, правильно думає. Тільки ти не думай, що тебе попалила Єва. Вона ще тебе, покидька, захищала. Проси пробачення у панни Єви за свій бешкет.

Хльорка ще більше похнюпився.

– Єво, пробач. Я більше не буду.

– Більше не буду! – передражнив Кукса. – Ясна річ, що більше не будеш, бо тоді я тебе… Хіба ж так просять у панєнки вибачення?

І раптом гукнув, аж Єва здригнулася:

– На коліна, лайдаку, пся крев! І повторюй за мною!

Хльорка так і бухнувся на коліна перед Євиним розбитим вікном. Губи йому тремтіли. Єва перелякано дивилася то на Хльорку, то на Куксу.

– Повторюй, – гримів Кукса. – Пробачте мені, панно Єво.

Хльорка повторив. Тільки на слові «панно» трохи запнувся.

– Ти що, заїка? – гримнув Кукса. – Повторюй далі. Я, покидьок і негідник…

Хльорка не хотів клеїти до себе тих слів, але Кукса дав йому запотиличника – і Хльорка, ледве не плачучи, повторив.

– Не треба, Куксо, – просила Єва. На кінчиках вій у неї тремтіли сльози.

– Треба, – сказав Кукса. – Таких дебілів тільки так і треба вчити. Інакше вони не розуміють. Отже, на чому ми зупинилися? Ага! Покидьок і негідник. Далі… Вчинив по-свинськи, що побив ваші вікна. Я їх поставлю і більше ніколи не дозволю собі скривдити жодну панну. А якщо я не дотримаю свого слова, то нехай мене покарає Кукса, а на тамтому світі – Бог.