З кожним днем ставало все важче. Жах проймав Єву. За себе не думала. Журилася за дитину. Бо що скаже Йосип, коли повернеться? У найтяжчі хвилини розпачу і безвиході, коли зовсім нічого було їсти, брала дитину і йшла до костелу. Просила там як остання жебрачка Христа-ради.  Не для себе просила, а для своєї сліпої дитини. І люди давали щось, хоч самим було сутужно. А скільки ж їх, старців отих, розвелося. Хіба ж на всіх надаєшся? А вже ж з’явилися і безногі, і безрукі. Війна…  Єві страшно було навіть подумати, що отак може колись і її Йосип… Відганяла від себе ті думки.

– Аби тільки живий, – казала тихо і молилася.

Арнольда у Львові не було. Якось зайшов  попрощатися і сказав, що їде зі Львова. А куди – Єва у нього не спитала, а сам він про те не сказав. І тепер Єва була зовсім самотня. Знала, що десь тут у Львові жили Йосипові батьки. Могла б їх розшукати. Але не хотіла. Якщо вони досі не цікавилися ні Євою, ні дитиною, то який сенс їх шукати? Не шукала. І не буде шукати. Нехай вже буде так, як є.

Якось заходив Хльорка. Він був поранений в перші ж дні і, можна сказати, щасливо повернувся додому. Та чим він Єві міг допомогти? Він сам потребував допомоги. Не принаджувала його до своєї хати. Воліла, аби він краще не заходив. Бо нащо  їй людський поговір? Було що чи не було, а люди так оббрешуть, що потім не відмиєшся. А Йосип прийде, тоді…  Знала, він повірить їй, але краще людям не давати поживу для пліток, бо попри свої клопоти, у них ще лишається трішки часу, саме якраз на пересуди.

Цей жах тягнувся довго, здавалося, цілу вічність. Проходили зими і весни, літа і осені. А може вже так і буде? А може вже й не треба нічого чекати, ніяких змін?  Ні, такого не може бути. А що має бути?  Єва того не знала, але щось мусить змінитися.

Єві б тільки про Йосипа щось дізнатися. Та як ти дізнаєшся?  Війна…

А потім були бої. Гриміло, горіло, вирувало так, що Боже ти мій! І німці пішли собі, вивіялися, наче їх тут і не було. Замість них знову прийшли радянські солдати. Єва не сумувала за німцями та й тим не дуже раділа. Аби лише спокій був на землі. От якби ще з ними Йосип…  Але Йосипа не було. Ні «похоронки», ні листів. Залишалася тільки надія. А більше нічого.

А якось, зовсім несподівано, прийшов таки лист від Йосипа. Нарешті!  Мати Божа! Нарешті! Лист! Вона знала, що це від нього, хоч він їй ніколи нічого не писав. Єва ніколи не бачила його почерку, але знала, що це лист від Йосипа.

– Але ж, Господи! Який же він потертий та пом’ятий, той військовий трикутничок! Де ж він ходив, мене шукаючи? А таки знайшов.

Дати ніде не було. Коли ж він був написаний? Мабуть, не вчора і не позавчора. Мабуть, давно. Одне тішить: тоді Йосип був ще живий. А зараз?  Хто знає. Війна… Добре, що той лист не загубився, що хтось зберіг його, щоб передати мені. Бо хтось добре знав, як це важливо – одержати лист з фронту.  Хтось добре знав, як я його чекаю.

Єва плакала і ніяк не могла прочитати того листа – сльози не давали, букви розпливалися.

 

А Йосип не звик писати листи. Якби було щось добре, то може і написав би. А що на війні може бути доброго? Не вбили сьогодні – то можуть вбити завтра. Кров, смерть…  Такого набачився, що до кінця життя снитися буде.

«До кінця життя!» – іронічно засміявся. Бо може той кінець зовсім не за горами.

– А не писати про смерть – то про що тоді писати? Про солов’їв чи що? – казав Йосип товаришам.

– А ти просто напиши, що живий. Це для них там зараз найважливіше, – сказав один старший чоловік.

– Ага, напишу, що живий, а доля візьме та й посміється собі з мене. Доки той лист дійде, то мене вже архистратиг Михаїл в свої списки запише.

– Е, друже, з такими думками, знаєш…

І знову в бій.

«Добрий день, а може вечір, моя дорога дружино Єво, і доню Гелю!  Пише вам безпутній ваш Кукса, що в житті своєму нікому не писав навіть маленької записки. Добре й так, що колись добрі люди писати і читати навчили. То ви вже там на мене не дуже нарікайте, що я не швидкий на листи. «Похоронку», коли що, вам і без мене пришлють. Жартую, Євцю, не сердься. Ніякий чорт Куксу не візьме, бо Кукса тоді все пекло збаламутить. Але на війні, як на війні – всяке може бути. То, коли що, ти, Євцю, не плач і на мене не ображайся, що занапастив я твоє молоде життя, бо може б в тебе по-іншому склалося, може б і знайшла собі когось путнього і не натерпілася б стільки. Єдине, що мене виправдовує, це те, що я тебе любив, люблю і буду любити до кінця своїх днів. Я тобі не часто про те казав, але хочу, щоб ти те знала. Бо всяке може бути.

А у нас тут соловейки не щебечуть і зозулі на довгі літа не кують. Словом, війна. Що про неї писати?

Як ви там, мої хороші? Аж страшно подумати, як вам важко. Та чим я можу зарадити? Нічим.  І від того ще важче на душі. Шкодую тепер, що був не вельми ласкавий до вас останнім часом. Тепер би я цілував кожний пальчик нашої Гелі. Та ви далеко. Вірю, що все це ще буде. Неодмінно буде. Ну, тримайтеся там. Цілую вас міцно.

Ваш Кукса».

І тішилася Єва, і плакала над тим листом. Головне – Йосип живий. Був тоді живий. А вони вже тут якось…

Жила далі. Більше листів не було. І «похоронки», слава Богу, теж не було. Всі чекали, коли вже нарешті закінчиться війна.

І дочекалися. Перемога. Люди тішилися і плакали. Бо та перемога була для багатьох болем втрат своїх найближчих. Плакала і Єва, бо відколи звільнили Львів, був всього один лист. А більше не було жодної звістки про Йосипа. І не знала Єва, чи він живий. А якщо живий, то де він? Все ще надіялася. Бо ж «похоронки», слава Богу, нема…