Важко жилося Єві. А кому тоді жилося легко? Роботи майже не було. Люди вчилися обходитися без прислуги – нічим було платити. Хто мав що продати, той продавав. Дехто міняв на харчі. А Єва не мала що ні міняти, ні продавати. Єдина цінна річ у Єви була старенька швейна машинка. Та що за неї візьмеш? Та й виручала вона не раз Єву зі скрути. Тому вирішила: нізащо її не продавати і не міняти. Поки що обходилася.
Час від часу заходив Арнольд. Геленка впізнавала його по голосу і посміхалася. Цей чоловік ніколи не приходив з порожніми руками. Сидів у них біля стола, коли було чим, то Єва неодмінно його пригощала: чи гарячою стравою, чи чаєм, а іноді й вдавалося роздобути трохи кави. Було видно, як важко тому чоловікові врешті-решт вставати і йти звідси у свою самоту. Очевидно, йому дуже бракувало родинного затишку. Та чомусь не склалося. Чому – Єва про те у нього не питала, а він сам не розказував. Зате він згадував малого Куксу. Згадував і посміхався. А Єві казав:
– Не нарікай на долю. Так тобі призначено.
«Не нарікай на долю…»
Ті слова Єва вже чула від старої мудрої монашки. І ще потім чула їх не раз. Вони, либонь, закарбувалися в її мозку. А ще, здавалося, хтось випік їх у її серці. Не нарікала. Любила своє безталанне дитя, свою Геленку. Дівчинка росла гарненька і розумненька. Вже ставало помітно, що світ дитина сприймає на слух. Вона реагувала на голоси. Знайомих впізнавала і посміхалася, а коли заходив хтось чужий – плакала. На голос матері тягнула рученята, аби та брала її на руки. Єва змирилася вже з тим, що її донька сліпа. Змирилася – то не те слово. Зжилася, бо нікуди було від того дітися. Знаходила в своїй дитині відраду і черпала сили для життя. Їй було для кого жити і жити вона мусила. Попри все.
Час минав. Геленка росла. Вже й бігала, і говорити бралася. Коли бігала по їхній невеличкій кімнаті, заставленій сяким-таким домашнім скарбом, Єві так і хотілося підставити руки, підтримати, захистити дівчинку, аби вона часом не вдарилася. Але Геля дуже швидко зорієнтувалася. Здавалося, якесь ще одне чуття допомагало їй. І дівчинка бігала, без проблем знаходила все, що їй було треба. Єва звикала до сліпоти своєї доньки.
Ви скажете, що до такого не можна звикнути? Можна. Людина до всього звикає. Біль не зник. Він заховався кудись далеко і глибоко, певно, що в саме серце. А там вже пекло і боліло, і вже довіку болітиме.
Що писати про ті роки? Цей жах був спільний для всіх. А для Єви ще була й своя біда: ніде було заробити. Сяк-так перебивалася. Хліб був, як ласощі. Єва потім і сама дивувалася, як вона вижила. Але таки вижила. Розповідаючи дівчинці казки, Єва казала їй:
– Ось закінчиться війна – і повернеться додому наш тато. Тоді у нас все буде: і хліб, і картопля, і цукерки.
Все розуміла дівчинка. Вона тільки не знала, хто такий той тато, про котрого мама так часто говорила.
А то якось Єва лице в лице зустрілася з паном Станіславом. Треба ж таке! І не обійти, і не обминути.
– Хайль Гітлер! – привітався поліцай.
– Добрий день.
Скрушно похитав головою.
– А пані стала зовсім фігурова. Що, на дієті?
– Так, не хочу набирати зайвої ваги, як дехто.
Прозорий натяк на пана Станіслава, котрий ще дужче розповнів і був просто потворний.
– Ох, і гостра ж ти на язичок, – насварився пальцем. – Ну що, Куксихо, поладимо? Сталіну, видно, капут. То як?
Мовчки обминула його та й пішла. А настрій мала на цілий день зіпсований. Та що там настрій? Хто на нього тепер зважає? Їй наче наплювали в душу. Хоча й на душу зараз теж ніхто не зважає. А дехто каже, що душі нема. Очевидно, не у всіх вона є. То правда. В того поліцая либонь-таки душі нема.