Довго ще Єва жила зі страхом, що той поліцай знову прийде. Але він не приходив, дав Єві спокій. І жінка поступово забула про нього думати, бо думати їй було про що. Треба було якось виживати, бо ж не сама.

І почалися для Єви тяжкі, безпросвітні дні. Так тяжко їй, здається, ще ніколи не було. На роботу ніяк було ходити – ні з ким дитину лишити. Пробувала брати її з собою – господарі сердилися. Бо що з неї за робота, коли вона з дитиною? А дехто зовсім не любив дітей, і їх дратував дитячий плач. Довелося від такого заробітку відмовитися. А другого, кращого, не було. Ні, був ще один. Швейна машинка. Іноді хтось просив пошити спідничину чи ще щось, а часом треба було щось перешити або полагодити. Бралася за все, що траплялося, аби тільки щось заробити. Та того було вкрай мало. Гнітило те, що нічого не знала про Йосипа. Чи живий?

Та влітку ще було сяк-так. Але надходила зима.  Починалися жорстокі морози. Вугля було обмаль. Ті запаси, що Йосип настарався, Єва вже спалила, хоча й дуже щадила той мізер, та в хаті було холодно і сиро, то мусила хоч трохи палити. А зараз вже й не знала, що має робити. Хоча б ломаччя якого, але й його не було. Облазила вже всі порожні підвали, визбируючи все, що горіло: якісь старі меблі, ящики і дошки. Але не одна Єва така розумна була. Інші жінки та діти теж промишляли. Скоренько всі доступні місця поприбирали. Спалили все, що горіло. Підвали тепер були чисті, нічим не захаращені. Та це не могло врятувати від холоду. А морози дужчали. Схилившись на стіл, Єва мила його слізьми. Та що з тих сліз? А часом дивилася на свою донечку, на її впалі заплющені очі і тихо просила:

– Гелю, доню, ну відкрий очки. А може, ти побачиш сонечко? Відкрий, доцю!

А потім падала навколішки і молилася. Але і молитва тепер чомусь не приносила їй полегші.

Одного такого морозяного дня, власне, під вечір, коли Єва змела і спалила навіть порох з вугля і все, що ще в неї затрималося, а в хаті і не думало теплішати, у двері хтось постукав.

– Господи! Невже той поліцейський? – така була найперша думка, бо до неї вже давно ніхто не заходив.

Рвучко відчинила двері – і відсахнулася. Перед Євою стояв вже не молодий чоловік, бідно, але ошатно зодягнений, і, ледь посміхаючись, пильно дивився на неї.

– Ви Єва? – спитав хрипким голосом.

– Так.

– Куксина?

– Так.

– Можна мені увійти, щоб дурно хату не вихолоджувати?

– Та тій хаті вже однаково. Але заходьте.

Тільки тепер помітила Єва, що чоловік той тримав чималий згорток. Увійшов і сів без запрошення.

– Кукса якось мені показував, де ви живете, але я трохи призабув, то ледве вас знайшов. Добре, що Куксу всі знають. Я – Арнольд. Говорив вам щось Кукса про мене?

– Ні.

– Не говорив, значить… Ну, видно, не вважав за потрібне. Хоча міг би й сказати. Що ж… Такими друзями не хваляться. Та це нічого. Ми з Куксою давні друзі. Я знав його ще мальком… А тепер ось прийшов познайомитися з вами.

Єва нашорошено дивилася на прибульця і потрохи закипала. Але ще стримувала себе.

«І що йому треба?» – подумала. А в голос сказала:

– Пан вибрав не дуже слушний час для знайомства.

– Ой, пані, хіба ж ми той час вибираємо? А приємне знайомство у всякий час годиться.

Заплакала Геленка і Єва кинулася до дитини.

– Чого вона? – запитав чоловік.

– Холодно. Мерзне.

– От я розтяпа! Розтеревенився. Нічого. Зараз потепліє. Ось тут у мене…

І розгорнув свій згорток. Там було… Вугля! Сам же й кинувся розпалювати. І незабаром хата повеселішала.

– Боже мій! Але мені нічим вам заплатити.

– Хіба ж я вас за оплату питаю?

– Хто ви? – спитала Єва розгублено.

– Сказав же – Арнольд, давній друг Кукси.

І дістав з-за пазухи хлібину, вузлик з крупою і кілька картоплин.

– Боже мій, та це ж цілий скарб!..  А ви?..

– Що я? Я старий вовк. Виживу!

– Скажіть, а про Йосипа ви нічого не чули? Та хіба зараз щось почуєш?  А я вже й не знаю, чи він живий.

І Єва заплакала.

– Не плачте, пані. Живий наш Кукса. Недавно поранений один до своїх пробрався. То розказував, що з Куксою разом воював. Ну, я піду вже. Я ще до вас загляну.

Єва кинулася дякувати і бідкатися, що такі часи настали – нічим гостя пригостити.

– Не клопочіться, пані. Хіба ж я гість? Я свій. Зле зробив Кукса, що про мене не розказав. Та то вже його справа. А я його знаю років з семи, либонь… Ну, пішов я. Майтеся добре.

І вийшов. Єві стало жаль того чоловіка, що пішов з її хати на лютий мороз, коли у неї в хаті вже розливалося приємне тепло.

– Допоможи йому, Боже, де він повернеться, – тихо шепнула Єва. – Чому і справді Йосип про нього ніколи не розповідав?

Геленка спала. За вікнами тріщав мороз.