По кількох днях до Єви зайшов пан Станіслав з сусіднього будинку, гладкий, вгодований, випещений. Тепер він  був поліцай.

«Чого йому? – жахнулася Єва, – Господи! Чого йому треба?»

А в пана Станіслава на лиці масна посмішка.

– Здорова була, пані Куксихо. Ледве тебе знайшов. Зле, дуже зле так не тісно спілкуватися з сусідами. Та ще й з такими чарівними сусідками.

Протягнув руку і товстими пальцями ущипнув Єву за щоку. В колишні часи за таке зухвальство пан Станіслав дістав би по писку або заробив би таке слово, від якого у нього вуха зів’яли б. А зараз Єва ковтнула те слово, а сама наїжачилася, чекаючи, що ж буде далі. Пан Станіслав засміявся і зверхньо так, а може й гидливо, оглянув Євине помешкання.

– Не багато живеш, Куксихо. Не дуже тебе твій Кукса забезпечив. Хоч форсу у нього було – на десятьох. Та нічого, війна з нього весь форс виб’є. Ого! Ще й як виб’є! Форс був, а щоб забезпечити своїй пані, та ще й такій ладній, пристойне життя – того не було. А пані, мушу сказати, того вартує. І кращого помешкання також.

І знову потягнув руку до Євиної щоки, але Єва відхилилася і не дуже ввічливо сказала:

– Бо мій Кукса не крав, як декотрі.

Це був недвозначний натяк на пана Станіслава, що мав злодійську руку.

– О-ляля! Пані заступається  за свого Куксу? Видно, він того вартує?  Га? Добре справується?  Га? То можу запевнити пані, що є не гірші за нього, а може й кращі.

– Не треба, пане Станіславе. Я навіть не знаю, чи він ще живий.

І вже не могла стримати сліз.

– О, фрау плаче. Даремно. Холера таких не бере. Щось путнє загине, а таке виживе, шляк його не трафить.

– За що ви ображаєте мого чоловіка? Що він вам кепського зробив?

– Нічого. Просто не подобається він мені, – от і все.

– І не мусить подобатися. Пан Станіслав не кобіта. А мій чоловік – не бандит і не злодій.

– І дуже зле. Бо часом не вкрасти – просто гріх, коли щось погано лежить. Тоді може б фрау так не бідувала зі своїм дзєцком.

– Я не бідую.

Засміявся єхидно.

– Бачу, бачу. Ну, нічого, нова влада наведе порядок. Такі молоді і файні фрау не будуть нічим журитися. Вони мають бути веселі і тішити німецьких офіцерів.

Єва зблідла і мовчала.

– Ти бачиш, я тепер при посаді.

Він розпрямився, гордий і пихатий.

– Та бачу.

– Не одобряєш?

– Та… Мені що? Кожен живе, як собі хоче.

– То правильно. Кожен живе, як хоче. Кукса воює, а гер Станіслав тут…

– Пан Станіслав щось хотів?

– Що? Хочеш, аби я вже пішов? Не хочеш з сусідом трохи побесідувати? Гидуєш?

– Та ні. Просто пан Станіслав навіть собі не уявляє, скільки в мене роботи.

– Так, так. Я знаю. Я дуже шкодую фрау Єву. Тому, власне… Для комендатури саме потрібна така молода і файна фрау. Прибирати, офіцерам каву подати, може часом… Когось розважити. То все фронтовики, натерпілися. От я й подумав…  Тут треба фрау надійну, щоб, Боже борони, ніяких зв’язків. Фрау Єва, здається, навіть в комсомолі не була?

– Не була. А навіщо мені той комсомол?

– Правильно. Комсомол такій ладній фрау ні до чого. То як моя пропозиція?

Єва спробувала на своєму обличчі скорчити щось на кшталт вдячності і розпачу.

– Я вам вдячна, пане Станіславе.

– Треба казати:  гер Станіслав.

– Та де вже там мені до чужої мови звикати. Я свою ледве знаю.

– Треба, люба, треба.

– Я вам вдячна. Я б з радістю, але…

Повела очима на Геленку.

– Самі розумієте, дитина.

– Так, розумію, то клопіт. А може якусь стару пані можна якось… Щоб з дитиною сиділа? Життя фрау Єви зовсім змінилося б.

– Я б не хотіла щось міняти в своєму житті. Та й дитину свою я не можу комусь довірити. Вона сліпа.

– Ах, так. Я співчуваю фрау Єві. Жаль. А я думав… Жаль. Послухайте, фрау Єва, то може хоч я коли-неколи зайшов би трохи подосвіткувати? Га?  То як?

– Пане Станіславе, я вам так скажу…  Ви – поляк, до костела ходите.

– До костела ходжу, моя крулева, але грішний, бо всі люди грішні. А коли йдеться про таку ладну пані…

Обличчя його зробилося таке масне і огидне, що Єві дуже кортіло чимось в нього пожбурити. Та вона знала, що цього робити не можна, бо тоді… Що буде тоді, важко було собі уявити.

– Пане Станіславе, Христом-Богом вас молю, згляньтеся на мою дитину і дайте мені спокій. А якщо ні, то вбийте мене отут на місці разом з моєю дитиною, бо без мене вона нікому не потрібна.

– О, фрау думає, що я якийсь здрайця, а я чесний німецький поліцай. Я мам жону і дзєці. Це просто так, для душі. Але як фрау нє хце, то… Буду з пані відкритий. Думаю, що пані мене не закладе. А як закладе, то їй однак ніхто не повірить. Я не дуже певний, що цей лад тут надовго. Війна ще не закінчилася. І хто знає, як вона закінчиться. Ще всяко може бути. Якби не такі мої сумніви, то була б ти, Єво, піді мною. Мусила б бути, бо я того хочу. Горіла б, як в першу ніч, і забула б про свого Куксу. А так… Хай буде по-твоєму. Ніхто тебе не займе. То може ти колись за мене добре слово скажеш, як буде у тому потреба. Ну, добре. Я пішов. Хоча, чесно кажучи, не хочеться. Чарівниця ти, Єво, от що я тобі скажу. Але чекай свого Куксу, коб він тобі…

– До побачення, пане Станіславе, – перебила Єва його проклін. – Була рада вас бачити.

І випровадила за поріг такого небажаного гостя.

Геленка, бавлячись, заснула. Поцілувала її і переклала у ліжечко. А сама впала навколішки перед образом Божої Матері і довго молилася, ревно, зі сльозами. Молилася за Йосипа, дякувала за те, що відвів Бог від неї ганьбу і безчестя.