А по короткому часі Єва і справді проводжала Йосипа на війну. Не гарцював він на буланому коні, як часто їй те снилося, а крокував у колоні таких самих, як він, ще не обстріляних, молодих і розгублених – все це було так несподівано і незрозуміло. Здавалося, що це якась дивовижна гра, а може кіно таке. Це ніяк не могло бути насправді.

Дві білі хмаринки зачепилися на Високому Замку, наче й вони вийшли проводжати новобранців. Ті дві білі хмаринки знали набагато більше, ніж люди. Вони знали, наприклад, що дехто з них вже ніколи більше не повернеться, ніколи вже не крокуватиме вулицями рідного міста, не сидітиме з товариством у затишних львівських кав’ярнях. Хмаринки те знали, бо були ближче до неба, а люди поки що ще того не знали. Йосип теж чомусь зупинив свій погляд на тих хмарках і подумав собі: «А може це наші ангели-охоронці? Але ні. Бо чому ж тоді ми йдемо, а ті хмарки залишаються? А може вони покликані охороняти тих, хто зостається? Може…»

Хтось спробував заспівати «Засвистали козаченьки».

– Отставить, – пролунала команда. А хтось сказав:

– Неправильно. Не «Засвистали козаченьки», а «Засвіт встали козаченьки».

– Разговорчики, – знову пролунала команда. – Подождите. Скоро вам свиснут. Да так свиснут, что…

Новобранці пішли. Заплакані жінки і дівчата поверталися додому. Єві також пора було вертатися. На руках плакала мала Геленка. Її час було годувати.

– Плач, доцю, плач. Отепер ми вип’ємо з тобою гірку та ще й повну.

З самого ранку у місті панувала якась моторошна тиша. Наче передгроззя. Люди налякано сиділи по хатах, ніхто нікуди не витикався. Зрідка пробіжить хтось – та й вулиця знову порожня. Єва до ладу ще не розуміла, що так налякало львів’ян, не розуміла, що, власне, має статися, але теж сиділа в своїй кімнатчині і нікуди не виходила. Та й потреби такої не було. Куди і пощо вона мала б виходити?  І робота її ніяка не бралася. Щось жебоніла Геленка. Але відчувалося, що й дитина якось перейняла оту загальну тривогу.

Єва говорила щось дитині, щоб заспокоїти, а сама все чекала чогось, невідомого і страшного. І нарешті… Мати Божа!  Рятуй нас.

Спершу по місту пройшов шум: машини, здається, танки, військові, багато військових. Але то не були радянські солдати. То були німці. Вони заповнили порожні вулиці, голосно розмовляли, сміялися, хтось грав на губній гармошці, але головне – чужа мова. Гаркава, груба, вона лунала скрізь, голосно, нав’язливо, лізла у вуха, туманила мозок. Єві ставало дедалі страшніше. Заплакала Геленка.

– Чого ти, Гелю?  Не треба плакати, доцю.

Взяла дитину на руки, горнула до себе, заспокоювала, як могла.

«І як вона знає? – думала Єва. – Відчуває. Ще ж маленька. Мати Божа, обережи і заступи».

Не дуже й видивлялася Єва у вікно – боялася. Та й що з нього побачиш, з того вікна, що було ледве не при самій землі?  Хіба чужинські ноги. Багато чужих ніг, що зневажливо і впевнено допкали галицьку землю. Єва не мала себе за велику патріотку. Вона знала, що влада – це сила, якій треба коритися. А простим людям, таким, як вона, при будь-якій владі треба працювати, треба тяжко заробляти свій шматок хліба. Але тих… Єва їх чомусь боялася і ненавиділа. З першого почутого чужинського слова відчула, що це – вороги.

Якийсь німець, проходячи повз Євине вікно, раптом вистрілив, не цілячись, просто так, знічев’я, навмання у Євину хату. Куля влучила в кухоль, що стояв на столі. А могла  ж… Кухоль розлетівся на друзки. Заплакала Геленка. А на вулиці чувся регіт і мова, гаркава, чужа.

– Ще не настрілявся, пся крев, – тихо сказала Єва і кинулася заспокоювати дитину, а в самої по щоках текли рясні сльози.