НЕ НАРІКАЙ НА ДОЛЮ

Мама сплеснула руками.

– Господи! Ти чуєш, що він верзе? Хто ж її батьки? Де вона живе? Бідна, мабуть, як церковна миша.

– Батьків у неї немає. Вона сирота. Живе в підвальній квартирі по вулиці  Бема.  А про бідність… То Єва може й бідніша від тієї церковної миші. Але я її люблю, і незабаром ми поженимося. А ця ваша панна Зося – заморена тараня. Мамуся можуть бути задоволені, що я тій панні того не сказав. Отже я не такий вже й невихований.

Мати розплакалася, а батько ледве не кинувся до нього з кулаками. Але глянув на свого плечистого сина чи пасинка, та й передумав братися з ним бо бійки. Ясна річ, що на синове вінчання вони йти і не збиралися. Це було нижче їхнього гонору.

– А тепер втішити їх сліпою внучкою?.. Ні, я їм такої радості пережити не дам. Вони того не вартують. Хай живуть собі до глибокої старості і тішаться Кшисиними дітьми. А свою біду ми вже якось самі…

Так думав Йосип. І раптом щось кольнуло його в саме серце.

– «Ми?..».  Я скинув все на Єву. А сам… Дитина живе. І треба її годувати, чомусь вчити…

І Йосипу згадалися грубезні книжки, написані крапками, які він колись бачив. Сліпий ворожив їм, хлопчиськам, а вони слухали і не сміялися, а давали сліпому якісь дрібняки. Йосип пам’ятає, що йому дуже хотілося тоді дати тому сліпому якісь гроші, та в нього тоді нічого не було, а потім він того сліпого ніколи вже більше не бачив.

«Моя дочка буде ворожкою, – думав у розпачі Кукса. – Вона ворожитиме, а їй даватимуть якісь дрібняки. На хліб…»

– Не нарікай на долю, – звучали слова монашки і краяли серце. Та монашка і з ним пробувала провести розмову, якось його заспокоїти, переконати, що так мусить бути. Кукса пригадав, як грубо повівся він тоді зі старою. Йосип прогнав її і заборонив їй до них заходити. Тоді йому здавалося, що він вчинив правильно. А тепер… Тепер йому було соромно, ніби він скоїв щось ганебне.

– Може вона і врятувала тоді Єву від божевілля чи від самогубства.

І знову вкололо:

– А я? Чи підтримав Єву в її біді? В нашій біді… Чи розрадив, пожалів? Ні.  Я тільки хотів втекти, сховатися від біди. А біда вже є. І куди від неї сховаєшся? Нікуди! Бідна моя Єва. Бідна Геленка, – вперше з якоюсь теплотою подумав про доньку. – Треба йти додому. Впасти перед ними на коліна, аби простили його. Не можна нарікати на долю, бо то –  гріх…

Так і зробив, прийшовши додому. Єва якось байдуже, непорозуміло дивилася на Йосипа. Бліда, очі зволожені.

«Що з нею?» – подумав. У прибраній колисочці спала Геленка. Його Геленка, їхня дитина. Дихала рівно, спокійно. Вона потребувала його допомоги, його захисту. А Єва? Єва також.

– Йосипе, ти чув? – вивів його з задуми Євин голос.

– Ти чув, Йосипе? Війна.

І заплакала. Гірко і невтішно заплакала.

– Ні, не чув. Я ще здивувався, що у місті якась метушня. Хто сказав? А може, то ще неправда?

– Ні, Йосипе, правда. По радіо об’явили. Це ж, Йосипе, певно, і тебе заберуть. Ой, лишенько!

І Єва затужила, заголосила, наче Йосипа вже й на світі не було. А він був, ще поки що був. Сидів і дивився на неї, розгублений і приголомшений всім, що на них звалилося невідь-звідки.

– Цить, дитину злякаєш.

Та Єва наче його й не чула.

– Та чого ж ти так голосиш? Мене ще не забрали, а може й не заберуть. Я все-таки працюю на залізниці, а це, знаєш…

– Та чом би тебе мали не забрати? Не кривий, не слі…

Та й похлинулася на тому слові, такому болючому і гіркому.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.