Мама сплеснула руками.
– Господи! Ти чуєш, що він верзе? Хто ж її батьки? Де вона живе? Бідна, мабуть, як церковна миша.
– Батьків у неї немає. Вона сирота. Живе в підвальній квартирі по вулиці Бема. А про бідність… То Єва може й бідніша від тієї церковної миші. Але я її люблю, і незабаром ми поженимося. А ця ваша панна Зося – заморена тараня. Мамуся можуть бути задоволені, що я тій панні того не сказав. Отже я не такий вже й невихований.
Мати розплакалася, а батько ледве не кинувся до нього з кулаками. Але глянув на свого плечистого сина чи пасинка, та й передумав братися з ним бо бійки. Ясна річ, що на синове вінчання вони йти і не збиралися. Це було нижче їхнього гонору.
– А тепер втішити їх сліпою внучкою?.. Ні, я їм такої радості пережити не дам. Вони того не вартують. Хай живуть собі до глибокої старості і тішаться Кшисиними дітьми. А свою біду ми вже якось самі…
Так думав Йосип. І раптом щось кольнуло його в саме серце.
– «Ми?..». Я скинув все на Єву. А сам… Дитина живе. І треба її годувати, чомусь вчити…
І Йосипу згадалися грубезні книжки, написані крапками, які він колись бачив. Сліпий ворожив їм, хлопчиськам, а вони слухали і не сміялися, а давали сліпому якісь дрібняки. Йосип пам’ятає, що йому дуже хотілося тоді дати тому сліпому якісь гроші, та в нього тоді нічого не було, а потім він того сліпого ніколи вже більше не бачив.
«Моя дочка буде ворожкою, – думав у розпачі Кукса. – Вона ворожитиме, а їй даватимуть якісь дрібняки. На хліб…»
– Не нарікай на долю, – звучали слова монашки і краяли серце. Та монашка і з ним пробувала провести розмову, якось його заспокоїти, переконати, що так мусить бути. Кукса пригадав, як грубо повівся він тоді зі старою. Йосип прогнав її і заборонив їй до них заходити. Тоді йому здавалося, що він вчинив правильно. А тепер… Тепер йому було соромно, ніби він скоїв щось ганебне.
– Може вона і врятувала тоді Єву від божевілля чи від самогубства.
І знову вкололо:
– А я? Чи підтримав Єву в її біді? В нашій біді… Чи розрадив, пожалів? Ні. Я тільки хотів втекти, сховатися від біди. А біда вже є. І куди від неї сховаєшся? Нікуди! Бідна моя Єва. Бідна Геленка, – вперше з якоюсь теплотою подумав про доньку. – Треба йти додому. Впасти перед ними на коліна, аби простили його. Не можна нарікати на долю, бо то – гріх…
Так і зробив, прийшовши додому. Єва якось байдуже, непорозуміло дивилася на Йосипа. Бліда, очі зволожені.
«Що з нею?» – подумав. У прибраній колисочці спала Геленка. Його Геленка, їхня дитина. Дихала рівно, спокійно. Вона потребувала його допомоги, його захисту. А Єва? Єва також.
– Йосипе, ти чув? – вивів його з задуми Євин голос.
– Ти чув, Йосипе? Війна.
І заплакала. Гірко і невтішно заплакала.
– Ні, не чув. Я ще здивувався, що у місті якась метушня. Хто сказав? А може, то ще неправда?
– Ні, Йосипе, правда. По радіо об’явили. Це ж, Йосипе, певно, і тебе заберуть. Ой, лишенько!
І Єва затужила, заголосила, наче Йосипа вже й на світі не було. А він був, ще поки що був. Сидів і дивився на неї, розгублений і приголомшений всім, що на них звалилося невідь-звідки.
– Цить, дитину злякаєш.
Та Єва наче його й не чула.
– Та чого ж ти так голосиш? Мене ще не забрали, а може й не заберуть. Я все-таки працюю на залізниці, а це, знаєш…
– Та чом би тебе мали не забрати? Не кривий, не слі…
Та й похлинулася на тому слові, такому болючому і гіркому.