– Хочу.

– І правильно. Бо коли ти сильний, то ніхто до тебе лізти не буде. Але для того треба бути дуже сильним. Найсильнішим. Доїхало?

– Доїхало.

Арнольд засміявся.

– Ти молоток. Правильно мислиш. А до тих більше не йди. Вони з тебе зроблять злодія чи бандита. Це майже одне і теж. А то дуже зле. Красти – ні в якому разі. Чув? Навіть тоді, коли їсти тобі дуже-дуже хочеться, а їсти нічого. Красти можна тільки тоді…

Арнольд запнувся, але тільки на якусь мить, ніби зважуючи, чи можна такому маленькому слухачеві все те говорити. А слухач сидів – сама увага. З ним ще ніхто ніколи так по-дорослому не розмовляв. Зваживши, Арнольд продовжував:

– Красти можеш тільки тоді, коли твоя мати або твої діти вмирають з голоду.  Тоді тобі сам Бог простить. Люди не простять. Вони ніколи нічого не прощають. А Бог простить. А люди, коли зловлять, то і в тюрму посадити можуть, не подивляться на твоє горе. Але тоді тобі вже буде однаково.

– А ви… – та й замовк, не сміючи спитати. А було видно, що питання висить у нього на кінчику язика.

– Давай на «ти». Ми ж з тобою друзі. І питай все, що тебе цікавить, що тобі до голови прийде.

– А ти… Бандит чи злодій?

Спитав і сам злякався свого запитання.

– Був колись, брат. І злодієм був, і бандитом, і в тюрмі двічі за те діло сидів. Тому й кажу тобі: нехай тебе Бог боронить. І не думай, і нікого не слухай, як би тобі в житті не було. І ти це запам’ятай. На все життя запам’ятай. Це каже тобі твій друг, який хоче тобі добра. Ти віриш, що я хочу тобі добра?

– Вірю.

– Тоді мене слухайся. Бо розуму в мене може й не дуже багато, та досвіду трохи є. Доїхало?

– Доїхало.

– А зараз ми знаєш, що зробимо?

– А що?

– А чистенько вмиємося і ти підеш додому.

– Ні, я не піду додому.

– Дурне, звісно, питання, але все-таки: чому?

– Батько битиме.

– Ні, не битиме.

– А я кажу: битиме. Я краще знаю.

– Не битиме, бо ти підеш не сам, а я піду з тобою і скажу твоєму батькові, щоб він тебе не бив.

– Він при тобі не битиме, а потім, коли ти підеш.

– Давай так: якщо він ще раз тебе вдарить, тоді вже ти підеш здому назовсім. А поки що постарайся зі своїми помиритися і жити вдома. Розумієш, дуже кепсько тому, хто не має свого дому. Ти ще того не знаєш, але так є. Повір мені. Треба жити вдома, доки не виростеш. А тоді вже, як собі схочеш.

– Це дуже довго. Я так довго не витерплю.

– А ти кожного дня будеш приходити до мене. Ми з тобою будемо займатися спортом, а потім будемо пити чай з булкою чи з тістечками.

І раптом хлопчик розплакався, гірко і невтішно, як плачуть всі покривджені діти. Арнольд здивовано і трохи розгублено дивився на Куксу і не знав, як має його заспокоїти.

– Ти чого? – запитав нарешті.

– Ти дуриш мене, дуриш! Всі дорослі дурять дітей. І ти дуриш. А я тобі повірив.

– Я не дурю тебе, їй-Богу, не дурю. От побачиш. Ну давай я тебе вмию.

– Я сам.