Настала весна. Теплінь така, що душа, здається, ось-ось розів’ється і зацвіте. І люди, здається, добрішими стали і кращими. Весна все добре розбудила в них, а зло десь там зачаїлося до холодів.
Єва доходжувала свого часу, щоб народити доньку чи сина. В останні місяці Йосип категорично заборонив Єві тяжко працювати. А що легкої роботи для Єви не було, то Єва сиділа вдома.
– Тримаєш мене, як панянку яку, – казала Єва. І була навіть трохи горда, що чоловік її так пильнує.
– Вистачить нам того, що я зароблю.
Однак Єва не дармувала. Визбирувала щонайменші клаптики тканини, розкладала їх на столі і щось мудрувала, метикувала.
– І хочеться тобі з тим марудитися? – дивувався Йосип
– Аякже, – посміхалася Єва. – У кого нема грошей, той мусить мізками крутити. Аякже! Зате дивись, як краса виходить.
І Йосип дивився на дитячі каптурчики, сорочечки, пошивки для маленьких подушечок. Цілував дружину, хвалив її умілі руки і просив її, аби йшла трохи погуляти, щоб дитина подихала свіжим повітрям.
– Це конче потрібно, – переконував Йосип.
І Єва слухалася. Збиралася і йшла в якийсь зелений закуток, де не їздили машини. Там сідала і вже щось виплітала гачком чи дротами. Дивись – а в руках у неї, наче вродилися маленькі башмачки чи шкарпетки.
– Хіба ж тій дитині стільки всього треба? – дивувався Йосип, – воно ж того всього не позношує, бо ж виросте.
– Нехай росте здорове. Я ще сплету. Але ж ось, дивися, тут у мене є й більшеньке.
– А мені здається, що все це однаково маленьке, як на ляльку.
Єва сміється і ховає все своє багатство у велику картонну коробку.
І нарешті. Настав її час. У травні 1941 року у Єви і Йосипа народилася донька. Сліпа…
Пологи були важкі. Єві спершу нічого не казали, а коли трохи оклигала, мусили вже сказати. Бо далі вже скривати ніяк було. Як закричала Єва, як заголосила, то годі було її й зупинити.
– Царице Небесна! За що?
Мліла, складала до неба руки, припадала до дитини. Її просили, заспокоювали. А як заспокоїш? Чим вгамуєш таке люте горе?
Підійшла якось до неї одна монашка. Чи попросив її хто розрадити Єву, чи сама десь почула про таке, а прийшла. Була сива, мудра, спокійна, як вічність. Єва спершу тільки дивилася на неї, не слухала тих її слів розради. Бо хто її міг розрадити? А монашка говорила та й говорила. І Єва поступово стала її слухати. Поступово сльози висихали на Євиних очах і вона наче приходила до тями.
– Змирися, дитино моя. Не нарікай на свою долю. Бо хто нарікає на долю, той нарікає на Бога. А це гріх великий. Змирися, доню, і неси свій хрест. Послав тобі Бог тяжке випробування. Мусиш дякувати йому, що він обрав тебе з-поміж інших жінок.
Єва непорозуміло дивилася на монашку.
– Дякувати? За що? За те, що маю сліпу дочку? О, як я хочу вмерти.
– Ти мусиш жити і любити своє безталанне дитя. Ти потрібна своїй дитині більше, ніж матері потрібні своїм здоровим дітям. Зберися з духом і неси свій хрест, допоки твого віку. Спаситель теж ніс свій хрест. Не нарікай на долю.
Йосип відтепер цурався своєї хати. Він не міг чути, як плаче його дитина. Сліпа… Він мав силу в руках, здавалося, міг боротися з будь-якою напастю. А тут… Він був безсилий. Він не знав, як боротися з таким лихом. І це на все життя. Він шкодував Єву, розумів, як їй важко. Шкодував і дитину, бо що воно винне? Картав себе, що не був уважний до них. Він соромився комусь сказати, що у нього дитина сліпа. Що не син, а дочка – то ще нехай. А от… Що сліпа… Ні, того він сказати не міг. Добре, що батьки не цікавилися його життям. Вони нічого не хотіли знати ні про нього, ні про Єву, ні про їхню дитину. Вони й не знали, що та дитина з’явилася на світ. І Кукса їм нічого не скаже. Він не дасть їм в руки такий козир. Мав на батьків своїх давню, застарілу образу. Але то вже інша річ.