НЕ НАРІКАЙ НА ДОЛЮ

НЕ НАРІКАЙ НА ДОЛЮ

Єва народилася у Львові. Скільки себе пам’ятає, жила в підвалі по вулиці Бема. Знала тут кожну браму і, здається, кожний камінчик. Все тут їй було рідне, і навіть її підвальна квартира. З її вікон було видно безконечну вервечку людських ніг, що йшли та йшли по тротуару.

«І куди ті ноги, власне, ті люди все йдуть та йдуть?» – думала Єва, спостерігаючи зі свого вікна за людським потоком. Її підвальна квартира була сира і незатишна, але, рано втративши батьків, Єва змалку навчилася цінувати навіть такий свій прихисток, бо знала, що могла не мати і його.

Один старенький вчитель з доброї ласки навчив Єву читати і писати. Не дуже вона прагнула тієї науки. Бо для чого їй те? Але старий вчитель переконав її, що тепер молодій особі бути неписьменною, – просто сором. І Єва навчилася читати і писати. І для неї відкрився цілком новий світ – світ книжки. Книжка виводила її з підвальної квартири на світлі вулиці, до людей, у вир життя. Вчителя того вже давно нема, а Єва подумки часто дякувала йому і молилася за нього.

Отак жила собі. До когось найметься  підлогу чи вікна помити, до когось – дитину бавити – от і не голодна, а часом і одежина якась перепаде, а часом і якийсь гріш. А якщо вже перепаде гріш, то Єва вже його з рук не випустить, вона не дурна, знає, як гроші в руках тримати, хоч ніколи їх достатньо не мала. А може тому й ощадна була.

Рано подорослішала – то й погарнішала. А як погарнішала – то вже й чоловіки стали до неї чіплятися. Воно ж бідне та ще й сиротя. Охайненька, кругловида, волосся коротко підстрижене – ніколи з кісьми возитися.  А вже кожна одежина, дарма що простенька, так до ладу на дівчині лежить, ніби у наймоднішого кравця шита. А що? Хіба Єва голки боїться? Сама собі кравчиня, було б з чого шити. О, вона часом собі такого понавидумує, що й багачки питаються, звідки це у неї. От тільки, якби не ті кляті чоловіки. Не один господар, приперши її десь у закуті, пробував задерти їй спідничину. Тоді вона, як та дика кицька, впиналася йому пазурами в лице. А що? Чого лізе? А часом, наробившись, тікала з чужої оселі без заробітку. А зараз… О, хто це там нахилився до її відчиненого вікна? Мусить же вона хоч іноді трохи те вікно відчинити, бо така вільгість в кімнаті, що просто жах. Єва вдивляється, хто це там до неї заглядає. А-а, то Хльорка, хлопець з сусіднього будинку. Теж до неї в’язне. Якось навіть цукерки їй приносив. Потрібні їй його цукерки! Певно, десь гроші поцупив та й купив.

– Чого тобі, Хльорко? – гукнула.

– Так… Нічого. Дивлюся, як ти живеш…

– А ти що, здикутор чи поліціянт? Подивився? То йди вже собі, не муляй мені очей.

Хльорка насупився. Від того його рябе лице набрало зовсім бандитського вигляду.

– То виходить, що я тобі очі муляю! А Стасик Барабашів, значить, не муляє?

– А до чого тут Стасик? Він мене не займає.

– Знаємо, знаємо. Він про тебе тільки й думає. А в нього панна Зося закохана, а він, дурень…  Та якби в мене така дівчина…

Хльорка стояв нахильці. Йому було незручно.

– Ну, нічого. Він мене ще не знає. Я йому покажу, хто такий Хльорка.

– Хльорко, чуєш, – Єва захвилювалася, – не займай Стасика. Я з ним нічого не маю. Я вже й не пам’ятаю, коли його бачила.

– А-а, закрутилася. Хльорка! Я тобі покажу «Хльорка»! Ніби у мене імені немає. Владик я. Зрозуміла? Владик! Затям собі.

І Хльорка зле вилаявся. Єва зіскочила зі стільця і кинулася до вікна, щоб його хутчіш зачинити.

– Маршуй звідси, бо тебе шляк трафить, гунцвоте якийсь! Лайдак!

Єва вже хотіла зачинити вікно, але Хльорка перегнувся і спробував ухопити Єву за груди. Єва вдарила його по руці. Сильно вдарила, не по-дівочому. Хльорка забрав руку і знову вилаявся.

– Слухай, Хльорко, ти Куксу знаєш?

– Знаю. А що?

– Та нічого. Я теж його знаю.

– То й що з того, що знаєш?

– Та нічого. Просто він тобі пояснить, як поводитися з дівчатами.

– Кукса? Мені?

Хльорка чвиркнув слиною.

– Боюся я твого Куксу, як торішнього снігу. Однак я твої вікна повибиваю і на ніч до тебе прийду.

Єва зблідла і кинулася до ополоників, що висіли тут-таки в куті. Та Хльорка вже пішов. Єва зачинила вікно і заплакала. Ну чого їм від неї треба? Живе собі, як може, нікого не займає – так ні… І ще той Хьорка прибацаний. Ні, треба буде Куксі таки сказати.

Куксу знали на прилеглих вулицях, а може й у всьому районі. Високий, плечистий, з міцними м’язами. З ним ніхто не ставав до бійки – всі його боялися. І Хльорка боїться, нехай не бреше. Він просто не повірив Єві, що вона знає Куксу. І правильно, що не повірив. Вона його не дуже й знає. Просто Кукса якось заступився за неї, коли їй два п’яні гевели перетнули дорогу. Кукса тоді заледве їх не набив. Але що там бити було, коли вони п’яні? І тоді Кукса їй сказав:

– Ти нікого не бійся. Я – Кукса, ти знаєш. Мене всі знають. Коли що – ти тільки мені скажи.

Та Єва не хотіла йому нічого казати, щоб потім ще з ним не мати якого клопоту. Вона боялася такого заступництва. Та іноді їй таки кортіло пожалітися на Хльорку. Дуже він їй вже набридати став. Просто Єва боялася, аби Кукса Хльорку не набив – шкода було.

Від чого тільки беруться ті клички або вуличні прізвиська? От Кукса…  Ну чому він Кукса, коли Єва знала, що він – Йосип Загранський, поляк, хоча й добре розмовляв українською. Ну до чого тут Кукса? Та все це знає вулиця: звідки беруться різні клички.

Єва теж полька, хоча інколи вона про те забуває. А от коли сердиться, то переходить на польську мову. Або коли гарна пісня чи музика розчулить її. Тоді теж. Та на їхній вулиці нічого такого не почуєш – ні гарної пісні, ні музики. Тут хіба що лайку почуєш. Особливо увечері, коли нарешті війне прохолодою. Єва тоді на вулицю й не потикається. Тут стільки тієї босоти, або тих, хто з себе вдає. Взяти хоча б Хльорку. Вдає з себе казна-що, бо більше нічим йому й похизуватися: рябий, негарний, нечупара, а що мама його вбиральні мила, то його й Хльоркою прозвали. І вже те прізвисько так до нього прилипло, як приросло. Образливо хлопцеві – от і злиться на весь білий світ. А до чого тут Єва? Вона ж йому нічого не зробила. Навпаки, завжди жаліла його, заступалася за нього, коли хтось глузував. Просто вона беззахисна. Ні батька, ні брата у неї нема, щоб дав Хльорці поза вуха. Один тільки Кукса. Та й той, певно, давно вже забув за неї й думати. Сказав – та й забув.

Надходив вечір. Єва вже збиралася лягати спати. Сяк-так повечерявши, склавши руки, молилася Богу. Єва завжди ревно молилася. Щоправда не тими молитвами, що в молитвенику. Їх вона часто не розуміла. А як можна промовляти до Бога те, чого сама не розумієш? Єва молилася своїми словами. Просила в Бога заступництва і хліба щоденного, молилася і за тата з мамою, аби Бог прийняв їх до раю, бо тут на землі вони вже досить набідувалися. Єва звідкись знала, що молитися треба. І десь надія жевріла: може таки Бог її почує і жити стане легше.

Раптом Єва почула удар в шибку. Посипалося скло і на підлогу впала велика каменюка. Потім у друге вікно. А далі дівчина почула зухвалу Хльорчину пісню. Дівчина оторопіло дивилася на вибиті вікна і гарячково думала, що їй робити. Вдома ночувати Єва боялася: вночі п’яний Хльорка міг залізти до неї через вікно. Похапцем склала кілька сукенок, аби Хльорка зі злості їх не знівечив, бо тоді їй ні в що буде переодягнутися. Красти у неї було нічого – за те Єва не переживала. Боялася лише, щоб Хльорка зі зла погрому в її хаті не наробив. Та вже що буде.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

thirteen + 7 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.