– Зрозуміла. Не бійся. Не скажу нічого. Послухай… Я вже зараз іду. Але скажи мені, чому ніхто з вас не випустить тих «виконавців»? Нехай би йшли собі в ліс. Я думаю, що без них жилося б спокійніше.

– Е, це не так просто. Ніхто на таке не насмілиться. Раз те, що отаман може покарати. А друге те, що самі «виконавці» можуть накинутися на того, хто відчинить їхню клітку. Вони майже ніколи не наїдаються досита. А якби навіть їх якось вдалося випустити, то ти можеш собі уявити, яка б це була небезпека?

– Небезпека для кого?

– Для людей. «Виконавці» звикли чим харчуватися? От і  зміркуй:  тільки таку здобич вони б і шукали. Було б тоді нам. Ні, краще нехай вже сидять у клітках. Так кожен з нас боїться, та все-таки думає:

«А може цього разу не я. А може пронесе».

– Не ти, то твій приятель.

– Тут, моя люба, немає приятелів.

– Нема? Як нема?

– Отак дуже просто – нема. Ми вже між собою стали, як вовки. Я щасливий, що працюю біля коней. Кожен собі думає:

«Нехай хто-завгодно потрапить в клітку до «виконавців», лиш би не я».

І починаються наклепи, доноси, бо ж чимось, а правильніше сказати – кимось, треба годувати «виконавців». От і старається кожен відвести вирок від себе.

– Який жах!

– А ти ж як думала? Ясна річ, якби не було «виконавців», то й вироків було б менше. Бо часто вироки виносяться тільки для того, щоб їх нагодувати.

– Таке навіть важко собі уявити. Це жах! А якби їх просто постріляти? З рушниці. В їхніх клітках. Я дуже люблю тварин. Я б такого ніколи не сказала. Але це вже тварини зіпсовані, зіпсовані людиною. Єдиний вихід – їх постріляти.

– Постріляти! І прийде ж таке до голови. Ніхто до такого не додумався, а ти… Дарма, що мала. Але послухай, а тебе часом до мене не підіслали, щоб ти щось вивідала?

Чоловік прискіпливо, майже з ненавистю глянув на дівчину.

– Ну як я тобі доведу, що мене до тебе ніхто не підсилав? Ти мені однак не повіриш. Клянусь! Клянусь… Здоров’ям своєї матері.

– Тепер вірю. Бо мати в твоєму віці – це найдорожче.

– Дякую. Йду вже. Тільки ще одне мені скажи… Що вас тут тримає?  Страх? Не всі ж ви стали дорешти вовками. Чи всім вам подобається таке життя?

– Не всім. То й що?

– Постріляти «виконавців» та й розбігтися.

– Бач, як у тебе все просто. А куди розбігтися? Ти про те подумала?

– Хіба у вас немає домівок?

Сторож зітхнув.

– Там нас вже ніхто не чекає. Ми завинили перед людьми: і перед рідними, і перед чужими.

– Ви просто якісь безхарактерні страхопуди.

– Чекай, мала, поживеш трохи тут – і ти такою станеш.

– Не стану. От побачиш, що не стану.

– Послухай, нерозумне дівчисько, іди скорше звідси, бо мене знову починають долати сумніви.

– Іду вже.

– І пам’ятай: одне твоє слово – і я пропав.

– Не бійся. Нічого не бійся.