Галинка довго потім плакала від жалю та образи і горнула до себе свого маленького друга, а він тихенько скімлив, намагався лизнути їй лице і, здавалося, що він ось-ось заговорить людською мовою. І якби заговорив, то дівчинка й не здивувалася б, бо мала його за дуже розумного.

– Ти, Кусику, зовсім, як собака, – казала дівчинка. – А очі в тебе, як у людини:  розумні і зовсім не злі. А може ти зовсім не вовк? Га?

Кусик на те їй нічого не відповідав, тільки лащився до дівчинки. Він і сам вже не знав, чи вовчик він, чи ні, бо від вовка у нього, здається, вже нічого не зосталося, хіба що його гострі зуби. А ще часом, коли місяць висвічувався вповні, Кусик раптом починав вити, протяжно і сумно, і від того виття аж мороз поза плечі проходив.

– То в нього озивається голос його предків, дика вовча кров, – казала тоді Сонора. – Не даремно ж в народі кажуть: «Скільки вовка не годуй, а він все в ліс дивиться». Думаю, що даремно ми його взяли. Боюсь, що коли-небудь накличе він на нас з лісу своїх сірих приятелів – і від нас самі тільки кісточки зостануться.

– Не накличе Кусик нікого. Він розумний і добрий. Правда, Кусику?

– Ну-ну. Добрий! Вовкові  ніколи не можна вірити.

– Як і розбійницькому отаману.

– Ну-ну, дівко. Ти говори, та не заговорюйся. Хоча… Ти маєш рацію.

Та й надовго замовкла Сонора. Було видно, що їй від чогось сумно. А може спогад якийсь давній ятрив їй душу. Та дівчина в неї ні про що не розпитувала. Не було в них так заведено. Вони обидві жили поряд, бо мусили так жити, але це були зовсім чужі люди, люди з різних світів, і між ними була скорше ненависть чи байдужість, ніж приязнь.

Хоча… Інколи дівчинка ловила на собі цілком людський погляд Сонори. Тоді обличчя її переставало бути хижим, здавалося, що на ньому з’являлася подоба ніжності, а на очах часом виступали сльози. Галя дивувалася з таких перемін, але й далі ні про що в Сонори не питала. З часом дівчинка тут зовсім освоїлася і могла вже ходити довкіл, не боячись заблудитися. З нею завжди був Кусик. І, хоч він був ще зовсім маленький, з ним почувалася дівчинка у цілковитій безпеці. Їй було дивно, що ніколи вона не натрапляла на слід розбійників.

«Де ж вони живуть? – думала дівчина. – Ні куренів, ні вогнищ я щось ні разу не бачила. А хто ж стереже нашу печеру? Невже ніхто? Бути такого не може».

Але ніде не було ніякого сліду. Сонора застерігала сина, що дівчина досить далеко відходить від печери.

– Щоб часом чого не трапилося, – казала вона.

– Добре. Я своїх попереджу. Щоб знали, що це мій скарб. Щоб часом ніхто не важився зазіхнути. Той вовчисько з нею?

– Так, з нею. Вона завжди бере його з собою.

– То добре. Тоді нам нема чого боятися. Від всяких несподіванок він її захистить. А що вона втече – не бійся, не втече, це неможливо. Нехай гуляє.

І Галя гуляла. Надивлялася і дивувалася на ту дику красу. Дівчина ніколи не думала, що так близько можуть поєднуватися дикі  неприступні скелі і ліс, темний і таємничий, як буває тільки у найстрашніших казках. Ліс був хвойний і  грабовий. Ну хоч би тобі одна білокора берізка засвітилася. Нема… Зате які розкішні  тут галяви. Дівчина інколи розмовляла з тим лісом, бо знала, що її тут, окрім лісу, ніхто не почує. Та ще Кусик. Але він нікому нічого не розкаже.

– Лісе, – казала вона. – Темний, дрімучий лісе! Я не вірю, що ти недобрий. На твоїх галявинах цвітуть квіти – значить, ти не злий. Чи допоміг би ти мені, якби я потребувала твоєї допомоги?

І дослухалася, що ліс їй відповість. А ліс мовчав або тихо перемовлявся з вітром. Тільки невидиме вороння каркало у верховітті.

– Це твоя відповідь, лісе? Значить, не допоможеш. Марно я сподівалася.

І раптом десь далеко обізвалася вивільга. Її голос звучав виразно і життєрадісно.

– Пташино люба, відрадо моя. Ти прилетіла сюди з моїх веселих садків. Дякую тобі за твій спів.

Та й заплакала. Вона тепер плакала не часто – не хотіла, щоб ворог бачив її сльози. А навіщо? Сльози їй не допоможуть. Ніхто на них не зглянеться.

Якось дівчина забрела досить далеко від їхнього житла. Вона ще тут ніколи не була. Раптом їй відкрилася велика галявина, витворена людиною. Дерева були вирубані, а високі залишки дубових стовбурів були міцно скріплені між собою. На тій галяві був великий табун прекрасних довгогривих коней. Дівчина довго стояла і милувалася тими кіньми. Старий сторож чи пастух якось довго її не помічав. А як помітив, то дуги вилинялих брів від здивування полізли кудись аж на лоб.

– Ей, мала, звідки ти тут взялася?

В його голосі не було ні краплі злості, саме тільки здивування.

– Я тут живу… Я – отаманова невільниця.

– Така мала?

– Я колись виросту, – сумно сказала Галя.

– Яка ж ти невільниця, якщо ти аж сюди зайшла? Я знаю, де отаманові печери. Це досить далеко. Чи ти може втекла?

В голосі старого переляк.

– Ні, не бійся, я не втекла. Мені можна ходити. Той бандит мені дозволяє.

– Тсс! Чи ти здуріла, дівчино, що таке кажеш та ще й так голосно?

– Він сам казав так себе називати. Злодієм чи бандитом. І ні в якому разі не добродієм.

– Однак ти смілива. Або просто ще мала і не розумієш, як це небезпечно.

– Але він і справді так казав.

– То й що, що казав?

– А ти тут сторож чи пастух?

– І сторож, і пастух.

– Ти, мабуть, дуже любиш коней?

– Так, люблю. Вони кращі за людей.

– Чому так кажеш?

– Бо вони розумні і не жорстокі. А взагалі, мала, йшла б ти краще звідси.

– Чому мені не можна тут бути?

– Я не знаю, але мабуть не можна. Нам не дозволяється зі сторонніми розмовляти.

– А я не стороння.

– Чому не стороння?

– Бо я тут живу.

– Е, це ще нічого не означає. А ти про «виконавців» що-небудь чула?

– Про яких «виконавців»?

– Про вовків.

– А-а, про вовків. Так, я їх бачила. Сонора їх «милими песиками» називає.

– Сонора? А хто така Сонора?

– Це його мати.

– Кого це «його»?

– Отамана.

– А-а… Слухай, мала, іди краще звідси. Подалі від гріха. Та ще чуєш, при тій… Як там її? При Сонорі не вимовляй слово «виконавці», бо вона відразу здогадається, що ти з кимось розмовляла, і тоді… І тоді…