– І правильно зробить. Людина скривдила його. Вона вбила його батьків, а його, маленького, поневолила. Нехай мстить людині. А чим ти кращий від вовка? Я тебе не скривдила. І мої батьки тебе не скривдили. А ти викрав мене і полонив.

– І ти мстила б мені?

– О, так. Якби тільки могла. Та що можу я, мала і слабка?..

– То ти страшна, – наче аж здивувався розбійник.

– Так, я страшна. Якби ти міг заглянути в мою душу, то ти б і сам злякався.

– І що б я там побачив у твоїй душі?

– О, в ній кипить велика вовча лють і ненависть.

– І більш нічого?

– Більш нічого.

– Але я і моя мати робимо все для того, щоб тобі було добре.

– Тут мені не може бути добре. Мені може бути добре тільки вдома.

– Ті балачки облиш. Забудь про дім. Твій дім тепер тут. Скажи мені, дівчино…А ти не боїшся отак зі мною розмовляти? Тобі не страшно?

– Ні, не страшно. Ти дорослий і дужий, а я мала і слабка. Але в мене є велика перевага: я тебе не боюся. Я не боюся навіть твоїх «милих песиків», бо я не боюся смерті. Бо що таке смерть? Це можливість вирватися з неволі. Мертві не належать тобі.

Отаман присвиснув.

– Ого!  А ти не така вже й проста.

– Та вже така, яка є.

Сонора кудись виходила. Тепер вона повернулася і побачила перев’язану синову руку.

– О, а це що?

– Та от… Та скотина мене вжерла.

– Хто? Кусик? – наче аж здивувалася Сонора.

– Авжеж. Не дівчина ж.

Мати засміялася.

– А хіба він вже вміє кусатися?

– Як бачиш.

– Е, Кусику, то з тебе буде справжній пес.

– Не пес, а вовк, дикий звір. Він і вас колись пожере. Дурень я. Треба було таки його прибити або викинути, щоб сам здох.

Шерсть у Кусика наїжачилася. Здавалося, що він добре розуміє людську мову, що він ось-ось кинеться на того недоброго чоловіка, щоб розправитися з ним. Дівчинка гладила Кусика, заспокоювала його, як могла, голубила своє вовченя, а сама думала:

«Хоч би він вже скорше пішов».

Нарешті отаман таки зібрався йти. Він підійшов до матері і тихо сказав:

– Ти тут… Трохи приглянь за Галиною.

– А що сталося?

– Та я її трохи…

– Що? – злякалася жінка.

– Я вдарив її. Ненароком.

– Як вдарив?

– Та, розумієш, той гад мене вжер, я хотів його шпіцанути, а вона підлізла. Захищала його. От і… Дістала. Досить сильно. Ти знаєш мій удар.

– Так, сину. Це означає, що ти зовсім здичів у своєму дикому товаристві. Дівчинка дуже делікатна. Я не знаю, як їй це обійдеться.

– То ти вже подбай про неї. А товариство у мене нормальне. Сказав же: вдарив ненароком. Нехай би не лізла. То ти приглянь.

– Пригляну. Міг би й не казати.

І вже зовсім тихо додала:

– І ти хочеш, щоб вона до тебе звикла, прив’язалася? Нічого в тебе, сину, не вийде.

– Не вийде – то не вийде. Чи по-доброму, чи по-злому, а отаманшу  я з неї зроблю. Ну все. Я пішов.