Тепер Галинка мала собі мороку. Цілий день вона займалася вовченям. Здавалося, на якийсь час дівчинка забула про свій полон і всю свою ніжність віддавала тій маленькій істоті.

«У нього нема мами, – думала дівчинка. – Як у мене. Ні, у мене є мама, тільки вона дуже далеко. А в Кусика зовсім нема. Її вбили. Йому ще гірше».

І вона з подвоєною ніжністю дбала про свого маленького друга.

Якось отаман зайшов їх провідати. Його як магнітом сюди тягнуло:  хоч глянути на дівчинку, хоч слово від неї почути, нехай навіть кривдне слово.

– Ну, як ваші справи? – запитав.

– Та нічого, – посміхнулася.

«Мені посміхнулася чи вовченяті? – не міг вирішити цей хижий чоловік. – Ні, не мені. Вовченяті».

Сам до ладу не знав, чому він так хотів, щоб дівчинка посміхнулася йому.

– А він у тебе виріс. Як ти його назвала?

– Кусик.

– Кусик… Якесь таке ім’я…

– Гарне ім’я.

– Та нехай буде Кусик, якщо ти так хочеш.

Йому захотілося погладити звірятко, яке так любить ця дівчинка.

– Кусик, Кусик, – сказав отаман і протягнув руку, щоб його погладити. Та Кусик несподівано гризнув досить сильно отамана за руку своїми гострими зубками. Той скрикнув і… Дівчинка й сама потім не могла збагнути, як це сталося. Галя відчула, що буде біда, інстинктивно відчула, і блискавично кинулася на килим, прикриваючи собою маленького Кусика. І дістала в бік носаком. А мав дістати Кусик. Удар був сильний, бо отаман лютував. Дівчинка так і лежала на килимі, прикриваючи собою своє маленьке вовченя. Отаман більше не бив. В його очах промайнув переляк. Він схилився над дівчинкою.

– Що ти? Що?

Хотів підняти її, та вона не далася і сама готова була кусати ненависні руки. Вона захищала ту маленьку істоту і плакала.

– Та не бійся. Я не буду його бити. Хай він тобі здохне. Шкода, що не викинув його.

Дівчинка встала, тримаючи на руках свого Кусика і горнучи його до себе.

– Сильно я тебе?.. Та сильно, я знаю. Я не хотів. То мала дістати та скотина.

З ненавистю глянув на вовченя.

– Ти б його просто вбив, – продовжувала плакати Галя.

– То й убив би. Що тут такого? Знайшла кого жаліти. Вовченя!

– Навіщо ти тоді мені його дарував? Буде твоїм охоронцем! Хіба не ти казав? От він мене і охороняє.

– Але ж має він знати, що я тут господар.

– Ні, Кусик того не має знати. Його господиня  я. І він те знає. Я його годую, я за ним доглядаю. Кусик ще маленький. З нього досить того, що він зрозумів, відчув, що ти – недобра людина.

– Я? Недобра людина?

– А чого ти дивуєшся? Ти сам колись так казав. Хіба забув?

– Так… Казав… Але це я для тебе казав. А йому яке до того діло?  Має він врешті-решт зрозуміти, що тут все належить мені.

– Так, тут все належить тобі. І люди, і ті «милі песики», що живуть там у клітках. Тут все належить тобі, крім Кусика. Бо Кусик не належить нікому. Він вільний дикий вовк.

– То гляди його, гляди, а він виросте і тебе першу з’їсть.