Сталося так, що лісові мешканці, котрі мали себе тут за господарів, тобто вовки, не питаючись ні в кого на те дозволу, з’їли мале лоша і тим самим наробили собі клопоту.

Отаман зібрав найдосвідченіших відчайдухів і влаштував полювання на вовків. Галинці того дня звеліли сидіти без прогулянки і не витикатися з печери. Вона й сиділа. А увечері прийшов отаман і приніс дівчинці манюсіньке вовченя. Воно жалібно дивилося на світ, безтямно тикалося мордочкою, шукаючи теплий бік матері, і тихенько скімлило.

– Коли хочеш, візьми його собі, – сказав отаман. – Будеш мати живу іграшку. А коли він виросте, то будеш мати власного вовка. Він стане тобі добрим охоронцем.

Якби отаман міг передбачити події наперед, то він нізащо того б не зробив. Але сталося, як сталося. Галинка дуже зраділа такому подарункові. Розбійник вперше побачив, як дівчинка посміхається, як вона ніжно голубить маленьке дурне вовченя.

«Яка ж вона гарна, – вже вкотре подумав розбійник. – Тільки як зробити, щоб та чарівна усмішка так і не сходила з її лиця? Не можу, нічим не можу розтопити кригу в її серці. Вовченя розтопило, а я не можу».

А в голос сказав:

– Ти обережно з ним. Воно, хоч маленьке, але зовсім дике. Може подряпати або й вкусити.

– Не вкусить, – з певністю сказала Галинка і вже шукала, чим би його нагодувати. А та мила посмішка так і не сходила з її личка.

«Дивися на неї, – думав хижий розбійник, – йому, звіру, посміхається. А мені ніколи».

І дурні дикі ревнощі обуяли його. Він навіть пошкодував, що приніс їй те маленьке звірятко, що не вбив його чи не викинув у яку-небудь яругу. Потім погамував себе:

«Нічого. Вона ще мала. Нехай бавиться. Нехай посміхається. Колись і мені посміхнеться. Неодмінно посміхнеться. Та це вже буде інша посмішка, зовсім інша. А якщо ні… Тоді…»

І тут дикий розбійник дуже здивувався. Він зрозумів, що не зміг би заподіяти кривди цій дівчині.

«Цікаво, – подумав собі, – невже вона нас з матір’ю отак непомітно приручила? Так і є. Приручила. От кляте дівчисько! Чи помітила це моя матінка? Либонь, що ні».

Але злості чомусь не було. Навпаки, він ловив себе на тому, що його губи розтягуються в посмішці. Такого ще з ним не було. На прощання він сказав:

– Ти ж ім’я йому придумай. Це ж як собака, тільки зовсім дикий. Та це нічого, ти його приручиш. У тебе це вийде.

Та й пішов.

– Ім’я, ім’я… Яке ж йому придумати ім’я? Назву його Вовчик. Ні, так нецікаво. Сірий…Ні, теж не те. Звичайні собачі імена йому не підходять. Але ж треба щось придумати. Не може ж він і справді жити без імені. Соноро, – покликала дівчинка хижу жінку. Може вперше назвала її по імені. Від несподіванки та аж здригнулася.

– Чого тобі?

– Допоможи мені придумати ім’я для мого вовчика.

– Ім’я? Ім’я… Ну… Нехай буде Злюка.

– Ні, я не хочу, щоб він був Злюкою.

– Ну тоді… Злодій чи Бандит.

– Ні, я так не хочу.

– А як ти хочеш?

– Нехай буде… Кусик. Кусик, Кусик. Так добре. Правда?

– То нехай буде, якщо ти так хочеш.

Тепер Галинка пояснювала вовченяті:

– Ти – Кусик, Кусик. Це твоє ім’я. Зрозумів?

Та вовченя ще нічого не розуміло. Воно дивилося на Галинку затуманеними очима, а потім, пригрівшись, заснуло у дівчинки на руках.