– Таке мале дівча, а такий сильний характер, – захоплено і  здивовано сказала вчителька танців. Тільки музикантша нічого не сказала. Вона за весь час не промовила жодного слова, тільки сумно і мрійливо награвала щось на своєму химерному інструменті.

А ось грамотою Галинка займалася охоче. Читати і писати вона навчилася дуже швидко і могла займатися тим цілий день. Сонора ледве не силоміць виштовхувала дівчинку гуляти. Їй дозволялося бавитися поблизу печери, серед диких скель, могутніх дерев та невеличких галявинок, на яких цвіли квітки, а подекуди навіть росли суниці.

Можна було не хвилюватися: куди могла втекти маленька дівчинка пішки, не знаючи дороги? Часто з таких прогулянок Галинка поверталася з букетиком квітів, розпашіла і радісна. Але, опинившись у розкішній печері, знову блякла і втрачала цікавість до життя.

Якось непомітно хижа жінка прив’язалася до Галинки. Вона вже не лякала її «милими песиками», а якось перед сном навіть погладила дівчинку по голівці і зітхнула, а в її очах промайнуло щось схоже на смуток. Виглядало так, що Галинка, сама того не відаючи, якось приручила ту хижу жінку. Та дівчинку це не тішило. Вона про те й не думала. Уві сні їй все частіше снилося рідне село, тато з мамою, а ще хлопчик Іванко, пастушок, що з нею колись корови пас. Худенький, у стареньких штаненятах, він часто на часинку зникав, а  потім повертався з цілим оберемком волошок. Іванко висипав їх біля Галинки і казав:

– На, сплети собі вінок. Я  хочу, щоб ти була у вінку. Ти тоді така гарна. Ти й так гарна, але у вінку краща.

Ці нехитрі і щирі слова хлопчика-пастушка запали дівчинці глибоко в душу. Вона сама не знала, що так глибоко. А от тепер вони приходили в її сни і приносили відраду хоча б на той час, доки вона спала. Тоді Галинка посміхалася у сні. Якось після такого сну дівчинка прокинулася і побачила, що на неї пильно дивиться Сонора.

– Тобі щось гарне снилося? – спитала.

– Так.

– А що?

– Моє село, дім, мої друзі.

– Ти посміхалася.

– Це був дуже гарний сон.

– Я бачу, що ти ніколи не зможеш нас полюбити, ні мене, ні мого сина, принаймні, зжитися з нами і отак посміхатися.

– Не зможу. Ніколи.

– Чому?

– Бо ви жорстокі.

– Тобі у нас зле?

– Так. Дуже зле.

– Але ж ти все маєш. Маєш, думаю, більше, ніж мала  вдома.

– Але мені нічого того не треба.

– А чого ж тобі треба?

– Вінок  з волошок.

– З чого?

– З волошок. Квіти такі в наших полях ростуть.

– А я не знаю, що таке волошки, – сумно зітхнула Сонора  і вже не здавалася Галинці такою хижою.

 

Якось, бродячи по лісі, дівчинка побачила великі табуни коней, що випасалися на лісових галявинах. Шалена думка блискавицею сяйнула в голові дівчинки.

«А що, коли… Скочити на коня та й помчати звідси? Куди-небудь, аби лише звідси».

Та відкинула ту думку відразу.

«Ні, не можна того робити. Я не знаю дороги. Я тут-таки заблукаю в лісі і мене дуже швидко впіймають. А що буде потім? «Милі песики». Або ще щось отаман придумає, чого я ще не знаю. А потім… Я б нізащо не впоралася б з таким конем. Він би просто скинув таку вершницю. Тату мій, татусю, ну чому ти не навчив мене їздити верхи? Ти казав, що я не хлопець і що мені це не треба. Ти все боявся, щоб кінь не скинув мене. А от тепер… Тату, тату…»

Заплакала  та й пішла геть від своєї мрії.