І засміялася хижо, так самісінько, як її син.

«Які ж вони схожі, – з жахом подумала Галинка. – Такі нікого не пожаліють».

Вовки продовжували вити, чекаючи поживи. Хижа жінка пильно спостерігала за дівчинкою. Їй було цікаво, яке враження справило це на Галину, таку ще малу і слабку. Дівчинка вдавала, що це на неї аніскілечки не впливає. Вона зумисне підійшла дуже близько до одної з кліток – аж вовк зубами клацнув. Нарешті хижа жінка сказала:

– Ну? Бачила? А тепер зміркуй. Ти отим милим песикам хіба що на один зуб. Вони тобою навіть не поснідають.

– Подавляться, – тихо сказала Галинка, ледве стримуючи сльози від розпачу, обурення  і страху.

– Не бійся, такі не подавляться. Навіть кісточки проковтнуть. І нічого. То ти гляди, пильнуйся. Коли будеш слухняна, то нічого тобі не загрожуватиме. Ти сподобалася моєму синові. А чи знаєш ти, що це таке – сподобатися отаману? О, ти ще того не знаєш. Він задарує тебе сріблом, золотом, коштовностями всякими.

– Мене це не хвилює. Я до того байдужа.

– Або ти брешеш, або я тебе не розумію. Як таке може не хвилювати молоду дівчину? Хитруєш? Ціну собі набиваєш? Того робити не треба. Мій син і так від тебе у захваті. Ти, звісно, ще мала, але ж виростеш колись, неодмінно виростеш. Отоді й станеш дружиною отамана. Нічого, він почекає.

– Краще я вже сама добровільно ввійду в клітку отих милих песиків.

– Дурна ти, – от що я тобі скажу. Ну, нічого, думаю, з часом ти порозумнішаєш. Особливо, коли зрозумієш, що вороття назад у тебе нема.

 

З того часу Галинка жила у розбійницькому лігві. Правда, їхню розкішну печеру так назвати було важко. Та й розбійників дівчинка ніколи не бачила. Тільки їхній отаман приходив ледве не щодня і неодмінно приносив Галинці якісь коштовності. Кожного дня Сонора змушувала її одягати гарні сукні і коштовності та й стояти перед дзеркалами.

Мабуть, таким способом хотіла привчити дівчину до спокусливого блиску. Та то була даремна справа. Дівчинка прибиралася неохоче. Не любила вона і в дзеркала видивлятися. А що сумна була і майже не посміхалася, то та хижа жінка закипала від злості.

– Це ти хочеш, щоб мій син, натомившись у своїх щоденних клопотах, бачив перед собою твоє пісне лице?

– Про мене, нехай не дивиться. Я не просила його викрадати мене у моїх батьків.

– Ти просто нестерпна, – сердилася Сонора. – Якби ти не була така гарна, я б сама власноруч віддала б тебе тим симпатичним песикам, яких ти вже бачила.

А ще дівчинку змушували танцювати якісь химерні танці під не менш химерний інструмент. Для того до них в печеру приходили дві яскраво і без смаку вбрані жінки. Вони, очевидно, також жили в тому розбійницькому лігві, але, мабуть, в іншому місці, бо дівчина поза тим їх ніколи не зустрічала. Одна з жінок грала на тому химерному інструменті, а друга вчила дівчинку танцювати. Ніяких розмов вони з Галинкою не заводили, і дівчинка навіть не знала їхніх імен. Та й, правду кажучи, її це не дуже цікавило, як і самі танці, чи то арабські, чи то турецькі, гарні, але якісь чужі і незрозумілі. Галинка танцювала неохоче, і Сонора, що була присутня на тих заняттях, то підбадьорювала її, то просто-таки сварила, погрожуючи «милими песиками». Тоді вчителька танців заступалася за дівчинку.

– Не можна її залякувати. Так у неї ніколи нічого не вийде. Дівчинка має всі дані. Вона молода і гарна, у неї є грація. Їй бракує посмішки, життєрадісності, уміння увійти в образ.

Я не знаю, як її вивести з її пасивного стану, як пробудити в ній любов до життя.

– От я й кажу: віддати її «песикам» – це було б найкраще для нас всіх і для неї також. Та мій син за неї горою стоїть. От і мусимо морочитися.

– Ну що ви, – заступалася за Галинку вчителька танців. – Вона така гарна і ще така мала.

– Захищайте її, захищайте. Тоді мій син вас «песикам» віддасть за те, що ви її нічому не навчили.

Ті слова Сонори дівчинку по-справжньому налякали.

«Із-за мене, із-за моєї недбалості може загинути та нещасна жінка!  Того не можна допустити. Хіба вже так важко навчитися тих дурних танців?  Я навчуся, неодмінно навчуся, аби тільки врятувати ту жінку».

З того часу дівчинка стала дуже старатися  і за короткий час досягла великих успіхів, стала справжньою танцівницею.

– Я ж казала, – раділа її вчителька, – вона просто чудо. Я ще не бачила такої грації, такої творчої фантазії. Вона просто живе в образах.

– Ні, я живу в печері, – понуро сказала дівчинка, – а танець це просто можливість вирватися звідси на волю, відчути себе в польоті. Ех, якби я і справді могла полетіти.

Та й замовкла під нищівним поглядом Сонори.

– Ви бачили? Ви чули? Отаке невдячне! Ми для неї стараємося, а вона…

– Мені заборонено з тобою розмовляти про будь-що, окрім танців, але я хочу тобі порадити: веселіше дивися на світ – і все буде добре. Живи, танцюючи.

– У мене нічого доброго бути не може, допоки я буду жити у тому лігві.

– А ти завжди тут житимеш, – хижо посміхнулася Сонора. – Звикнися з тією думкою – то може тобі стане легше. А ще час від часу згадуй про «милих песиків».

– Знаю, ви мені не повірите, але, я казала вже і ще раз вам кажу: коли прийде час виходити заміж за вашого сина, то я сама ввійду в клітку до ваших «песиків». Так що не дуже мене ними лякайте.

– Чи ви бачили таку дурепу? – розсердилася  Сонора.