Але воїн, що мав охороняти Галину, зловив ніж, наставивши руку. Ніж проткнув руку і пролилася кров. Всі заметушилися. Отамана зв’язали. Він люто блимав налитими кров’ю очима і скреготав зубами.

– Невдача. Скрізь невдача.

Галина нічого того не бачила і повернулася тільки на крик. До неї підійшла Сонора.

– Якби не цей воїн, ти б загинула. Не ходи так вільно поперед очі. Ти надто велика спокуса.

– Я думала…

– Потім будеш думати. Вдома.

– Вдома! Господи! Скажи, Соноро, ти будеш жити у нас?

– Ні. Я буду жити в чужому селі, де мене ніхто не знає. Ти зможеш приходити до мене.

– Скажи, Соноро… А що буде з ними?

Поглядом показала на розбійників, що стояли чорною купою біля свого отамана.

– З ними?  На когось чекає страта, на когось в’язниця.

– Тобі важко, Соноро?

– Могла б і не питати. Ну, добре. Піду до нього. А ти все-таки не крутися перед очима.

 

Після довгого і трудного переходу щасливі переможці поверталися в село. Їхала і Галина на своєму коні. Барон не забув її і радісно привітав голосним іржанням. Згадували полеглих  друзів, добрим словом згадували Федора. Галину оточували воїни-охоронці, котрі кожної хвилі готові були прийти їй на допомогу. Але небезпека дівчині вже не загрожувала. Хіба що дорожні труднощі.

Щасливі батьки не могли повірити, що ця гарна панна зі сльозами на очах – це їхня Галинка. Село вітало переможців. В центрі села на майдані накривалися столи. Так вже у нас здавна було заведено. Галина очима шукала свого Іванка, але його ніде не було.

Від того дівчині ставало трохи сумно.

«Де ж він? – думала Галина. – А може з того часу щось змінилося?  Хто знає. Може дівчина у нього є…»

Аж тут Іванко з’явився з цілим оберемком волошок. Він висипав квіти біля Галинчиних ніг і тихо сказав:

– Я хотів би, щоб ти сплела собі вінок. Не забула? Ти й так гарна, але у вінку ти ще краща. Я завжди любив тебе. І зараз люблю. Розумію, що тобі зараз не до мене, та хочу, щоб ти знала: я хотів би назвати тебе своєю дружиною.

Галина протягнула хлопцеві руку і сказала:

– Ось тобі моя рука. І це назавжди.

Княжич і королевич, що спостерігали цю сценку, зглянулися між собою і княжич сказав:

– По-моєму, ми з тобою тут зайві. Дівчина вже зробила свій вибір.

– Це робить їй честь. Не злакомилася на блиск і розкіш.

– Що ж, побенкетуємо, відпочинемо – і додому – займатися державними справами.

– А славно ми розбили те розбійницьке кодло.

– Добру справу зробили.

– Щасливі не тільки Галинчині батьки, а все село. Дивися, яке розкішне свято закручується.

А Галина тут-таки сіла на траву та й стала плести вінок з волошок. Всі дивилися на неї і посміхалися. Нема таких барв і таких слів, щоб описати те свято, яке святкували і воїни, і селяни, а особливо молодь. А потім княжич і королевич, обдарувавши дівчину, її батьків та всіх учасників походу, поїхали собі, в душі шкодуючи, що така красуня не  їм  дісталася.

Чим закінчилася та незвичайна історія звичайної дівчини, ви вже й самі здогадалися. Ясна річ, що весіллям. Що ж, нехай же молодятам таланить. Кінець – як у добрій казці. Хоча я так і не визначила, чи це казка, чи фантастичне оповідання. Для казки тут бракує чарівників, а для звичайного оповідання – реальності. Отже, напевно, все-таки це фантастичне оповідання. Та це не так вже й важливо. Аби добре казалося, а ще краще слухалося. Словом, щоб всім і завжди було добре.