І Федір таки посміхнувся.

– Я щасливий, що за мною плаче така дівчина. Сльози з таких очей… Не плач, принцесо. Що за мною плакати?  Я вже старий. Я  дотримав слова – це головне. В мене вистрілив отаман. Він сказав, що я зрадник. Але я не зрадник, принцесо. Молися  за мене. Бо я не вмів молитися. Прощай.

І Федір навіки заплющив очі.

Коли Галина озирнулася, в печері не було нікого. І Сонори не було. Галина залишилася наодинці з мертвим Федором. Колись би злякалася, а тепер… Потім ще приносили поранених. Галина з Сонорою робили для них, що могли.

– Ти не виходь звідси, – просила Сонора. – Мій син просто озвірів. Він все ще шукає тебе. Не забув.

– Знайдіть її, – гукає. – Я хочу бачити її кров.

Зовсім збожеволів. Навіть я боюся потрапляти йому на очі.

 

Бій тривав до вечора. Тут вже лежало повно поранених. Хтось марив, хтось просив пити, а хтось тихо молився. Галина допомагала їм, чим могла. Вона вже втомилася плакати.

– Це вони із-за мене, – шептала дівчина. – Прийшли сюди, щоб померти.

Один старший чоловік підкликав її.

– Ти чого все плачеш та й плачеш?

– Я… Бо це  із-за мене.

– Не плач. Мені казали, що ти дуже сильна.

– Хто казав?

– Федір. Він називав тебе принцесою.

– Це все із-за мене.

– Не із-за тебе. Треба було покінчити з тим лихом. Підійди он до того хлопця. Він тебе кличе.

Ні, це не був Іванко – і Галині відлягло. А потім стало соромно, що відлягло. Бо хлопець був зовсім юний. Нахилилася до нього.

– Ти щось хотів?

– Ні. Я не хотів нічого.  Поклади мені руку на чоло. Отак. Добре. Я просто хотів на тебе подивитися. Зблизька. Ти і справді принцеса?

– Ні. Я проста дівчина. А хто тобі казав, що я принцеса?

– Федір.

Ніч була без сну. Стогнали поранені. В лісі палали вогнища. Люди готувалися  до наступного дня. Хто знає, що він принесе.

 

Та наступного дня бою вже не було. Розбійники складали зброю. Вони зрозуміли, що переможені. Всі були понурі і неговіркі. Що чекало на них, на здичавілих, зарослих, брудних? Важко було повірити, що вони були колись нормальними людьми. А може й не були? Бо якби вони були нормальними людьми, то чи потрапили б сюди?

Видовище було страшне. І ті, і другі ховали загиблих. Галина була біля Федора.

Вона наполягла, щоб йому викопали окрему яму. Він мав право на власну могилу.

Сонора була біля сина. Тішилася, що живий. Та на нього страшно було дивитися.

– Мати, де вона? Де отаманша?

– Навіщо вона тобі? Бій закінчився. Вмій гідно пережити поразку.

– Але ж як таке могло статися?

– Ну… Сталося. Змирися.

– Я  знаю, це вона мене перемогла. І той зрадник Федір. Але я з ним поквитався. Ще б з нею…

– Не вийде.

– Мусить вийти, мати. Скажи, а той коняр здох? Я його, здається, поранив, але рана мала бути смертельна.

– Федір? Так, Федір помер.

І тут отаман побачив Галину. Дівчина стояла до нього спиною. Вона конче хотіла переконатися, що живий її Іванко. Це була якась мить, блискавиця. В руках отамана блиснув ніж. Звідки? Розбійники ж склали всю зброю. І ножі також. Хтось, очевидно, не додивився, злегковажив. Отаман кинув свою смертоносну зброю. Сонора скрикнула.