Вона була вся чорна, хижа і сувора. Така, якою Галина побачила її перший раз.

– Соноро! Де ти була? Чому так довго не приходила?

– Не могла.

– Ти знаєш, зник Кусик.

– Знаю. Нема твого Кусика. Я його вбила.

– Ти? Вбила Кусика?

Дівчина зайшлася плачем.

– Перестань. Ти вже не дитина. Він прийшов до наших печер. Саме був отаман. Я мусила, бо інакше… Інакше рано чи пізно Кусик вивів би отамана на твій слід. Знала б ти, що я пережила. А син так на мене розсердився. Я думала, що він мене уб’є. Тому й не приходила. Боялася, щоб він за мною не слідкував. Зате я, здається, принесла тобі і добру звістку.

– Що, Соноро?  Я вже так втомилася, зачекалася добрих вістей.

– Син казав, що в нашому лісі стали з’являтися якісь непевні люди. Вивідувачі чи що. Він наказав у них не стріляти. Хоче хоч когось зловити, аби щось розвідати. Але поки що це йому не вдалося. Він весь напружений, як тятива. Весь табір у тривозі. Будемо чекати. Але я поки що до тебе приходити не буду. Небезпечно. Зараз по лісі їх багато швеньдяє. Будемо сподіватися, що за тими клопотами отаман на деякий час забуде про тебе.

– Хоч би він забув, на якому світі живе. А зараз йди вже, Соноро. Не викликай підозри.

– Прости за Кусика.

 

Не кожен може собі уявити, як не просто сидіти і чекати. А Галина сиділа і чекала.

Тепер була зовсім сама. Без Кусика. І Сонора не приходила.

«І що там робиться? – в тривозі думала дівчина. – І що за люди швеньдяли по лісі? Може які вивідувачі? Як же важко отак бездіяльно сидіти і чекати. Чи смерті, чи порятунку. Хоч би вже швидше. Або те, або інше».

І раптом зранку шалена стрілянина. Галина дослухалася. Ні, це не були випадкові постріли. Це точився бій.

– Це мої рятівники, – гукнула Галина в глибину печери і заходила, заламала руки, хвилюючись і не можучи стримати биття ошалілого серця.

– Нарешті! Федоре, ти таки дотримав слова. А Сонора сумнівалася. Федір – порядна людина. Я ніколи не питала його, як він опинився в розбійницькому таборі. Що ж там відбувається? І кортить знати, і страшно вийти чи навіть виглянути.

І все ж дівчина вийшла. Насмілилася. Метушилися люди, долинали крики поранених.

Тут-таки Галина сховалася назад в свою печеру.

– Ні, це небезпечно. А головне – нічим  я  їм  не допоможу.

І дослухалася, дослухалася.

Шурхіт біля входу. Стогін. І голос Сонори.

– Потерпи, Федоре. Зараз тобі буде легше.

– Що там, Соноро? – гукнула дівчина і пішла назустріч.

– Федір поранений.

І додала тихо:

– Важко поранений. Зараз ми з тобою його перев’яжемо.

Федір стогнав. Очі були заплющені. Один з воїнів, що принесли Федора, ще зовсім молоденький, раптом зблід і кинувся до Галини з простягнутими руками.

– Галю, – як зойк підбитої птиці. – Це ти?..

Галя вдивлялася в хлопця, але в печерній напівтемряві і на відстані років не могла його впізнати.

– Ти… Хто?

– Я – Іванко, Галю.

Дівчина кинулася до свого дитинства, обняла його і заплакала. Це були такі болючі і такі солодкі сльози. Та голос Сонори вирвав її з того солодкого сну і повернув у реальність.

– Галино, потім. Ти мені потрібна.

– Пробач. І бережи себе.

І кинулася допомагати Сонорі.

– Що він? – нахилилася над Федором.

– Він… Вмирає.

– Федоре, Федоре, не вмирай, – аж занадто голосно крикнула Галина. Федір через силу розплющив очі.

– А-а, це ти, принцесо? – впізнав її і губи хотіли посміхнутися, але не змогли.

– Не вмирай, Федоре, не вмирай.

– Принцесо, ти плачеш? За мною?

– За тобою, Федоре.