– Ану… Іди сюди! Іди, іди. Тепер ти мене, потворо, поведеш до своєї господині.

Кусик запідозрив щось недобре. Він рвонувся, та було вже пізно. Міцний мотуз обвивав йому шию. Кусик був безсилий. Він завив з жалю та розпуки.

– Вий, вий, – зловтішався отаман. – Нічого тобі не поможе. Тепер мусиш мене вести до своєї господині. І я її візьму, ще тепленьку… Оце так удача! Ну… Де твоя господиня? Вперед!

Сонора ламала руки. Вона не знала, що їй робити. В такій безвихідній ситуації вона ще ніколи не була. Потім неймовірним зусиллям заспокоїлася, взяла себе в руки.

«Є вихід. Єдиний» – подумала Сонора і кинулася в печеру. За якусь мить вибігла  вже з рушницею.

«Аби тільки не влучити в сина».

Руки їй тремтіли.

– Спокійно, Соноро, – сказала сама собі. – Ти мусиш. Згадай, як влучно ти стріляла. Краще за чоловіків.

Сонора вистрілила. Кусик закричав. Значить, влучила. Для певності вистрілила ще раз.

Кусик ліг і протягнувся на весь свій зріст. Ще кілька разів смикнулися лапи – і вовк затих.

Отаман стояв і ошелешено оглядався:  хто це зробив? Хто відібрав у нього такий шанс – зловити втікачку? Він ніяк не міг повірити, що це зробила його мати – єдина жінка, котрій він ще довіряв і котра ще мала над ним владу. А коли повірив, то закричав, сам себе не тямлячи:

– Що ти зробила? Що ти зробила? Навіщо?

Сонора плакала. Такого з нею давно вже не траплялося. Вона ніяк не могла себе опанувати.

– Я мусила це зробити. Він би тебе пожер. Ти не дивився на його очі. В них кипіла вовча лють.

– Та плювати я хотів на його лють. Головне, що він завів би мене до неї. Ех, мати, мати. Почекай, а може ви з нею змовниці? Може ти на її боці?

– Перестань. Як я можу бути на її боці? Ти ж мій син.

– А хто тебе знає. Це дуже схоже на зраду. А може ти і справді зрадниця?

– Ще що видумай!

– А чого ж ти тоді плачеш?

– Шкода вовченяти.

– Знайшла кого жаліти! – презирливо сказав отаман і копнув уже мертвого Кусика.

– Я до нього звикла. Я ж його з маленького годувала, а тепер… Сама вбила.

Сонора намагалася виправдати свої сльози, що котилися та й котилися  по її щоках.

– Це, мати, зовсім на тебе не схоже. Я звик бачити тебе сильною.

– Старію, сину.

– Ще рано, мати. Ах, як ти мені все зіпсувала. Сьогодні я б вже її мав, оту бестію. Ах, мати, мати, мені важко повірити, що ти не зрадниця. Як ти могла?

Того дня Сонора не пішла до Галини, хоч знала, в якій дівчина тривозі. Сонора боялася, що син не до кінця їй повірив. Хто знає, чи він не буде за нею стежити. Тепер самої себе і своєї тіні боятися треба. Сиділа в печері і мліла від жаху. Ніяка робота її не бралася. А коли задрімала, їй приснився  Кусик. Він дивився на неї нестерпно докірливими очима. І від того погляду Сонора прокинулася. З диким розпачем дивилася вона перед собою, а бачила каламутні вовчі очі, а в них докір.

«Тепер ті очі будуть на мене дивитися до кінця моїх днів. Я буду їх бачити навіть тоді, коли вмиратиму. Це найганебніший мій вчинок. Але я, Кусику, мусила це зробити. Ти того не зрозумієш, бо ти – вовк. А я  попри  все  людина».

 

Галина ще довго чекала Кусика, але його не було. Дівчина зрозуміла: щось трапилося.

«Але й Сонори нема. Значить, трапилося  щось серйозне. Ні, таки краще, щоб Сонора приходила. Тоді б я хоч щось знала, а так…»

Галина плакала за Кусиком. Вона знала, передчувала, що його вже нема. Щось трапилося з її другом, а вона не може йому допомогти. Якщо він ще живий…

«Тепер я буду зовсім самотня у своїй в’язниці. І Сонора не приходить. Ех, Кусику… Ні, так сидіти і чекати – просто нестерпно. А може вийти, віддати себе в руки того розбійницького отамана – і разом з усім покінчити?..  Ні, буду терпіти. Терпіти і  чекати Федора. Я йому вірю. Але чому ж він так довго не йде мені на порятунок? А може він передумав? Ні, на Федора це не схоже».

Раптом біля входу щось зашурхотіло. Дівчина пополотніла і взяла до рук зброю. Та почула голос Сонори:

– Не лякайся, це я. Не стрільни зопалу.

– Соноро!