А Галина жила собі, тихо і непомітно. Кусик дуже швидко поправлявся і вже просився на прогулянку. І даремно йому пояснювала Галина, що виходити з печери не можна.  Кусик того ніяк не міг зрозуміти. Інколи заходила Сонора. Вона була дуже обережна, та Галина все ж просила її утриматися від відвідин.

– Ти, не хотячи, можеш мене видати.

– Я дуже обережна, – виправдовувалася Сонора.

– За тобою можуть стежити.

– Ні, за мною не стежать. А от біля Барона сторожу поставили. Так що не потикайся.

– А я саме думала: чи не провідати його якось вночі?  Буде жаль, якщо кінь мене зовсім забуде.

– Ще більший жаль буде, як тебе впіймають. Отаман навчений втікачами. От і стереже твого Барона, щоб ти на ньому часом не втекла.

– Не втечу. Поки що не втечу.

– А доки Барон на місці, отаман продовжує тебе шукати. І хто знає, може колись…

– Не лякай мене, Соноро. Тобі я можу зізнатися, що інколи мені страшно.

– Ти чекаєш, що тебе врятують?

– Так, Соноро, чекаю.

– Ой, мені здається, що то марна надія.

– Не вбивай ту надію, Соноро. Я нею живу.

– Надіятися на розбійників – справа непевна.

– Не на розбійників, а на Федора, Соноро. Я мушу на нього надіятися, бо більше ні на кого.

Пішла Сонора. Галині завжди після її відвідин робилося сумно і моторошно. Почувала себе в облозі і в безнадії.

«Нехай би вона краще не приходила, – часом думала Галина, – але й так було б зле. Я була б зовсім відрізана від того злочинного світу і не знала б, що він проти мене замишляє. То як краще? Щоб Сонора приходила чи ні? Не знаю. Але чому ж мені після її відвідин завжди так кепсько на душі?  Мабуть я їй не до кінця довіряю. Так, не довіряю. Сонора по-своєму любить мене, але все-таки вона… Хижа. І свого сина любить більше. А тому… А тому …»

І лягаючи спати, клала біля себе зброю.

«Тепер я вже, якщо доведеться, в нього вистрілю влучніше. Нехай тільки поткнеться. Це мій ворог, лютий, смертельний. І я мушу це затямити, щоб, коли доведеться, вистрілити влучно».

І засинала у тривозі і сум’ятті. Сон був чуткий, як у зайця, і зовсім не глибокий. Він не приносив відпочинку. Дівчина себе виснажувала, але мусила бути обачною.

 

А тієї ночі Галина заснула напрочуд міцно і прокинулася аж вранці. Прокинулася – і злякалася такого міцного сну. А ще смоктало під серцем відчуття якоїсь тривоги і порожнечі. Чого б то? Дівчина ніяк не могла прийти до тями, аж нарешті збагнула:

«Кусика нема. Де ж він?»

Стала тихенько кликати. Потім голосніше. Його не було. Забувши засторогу, вийшла з печери, покликала тихенько, а потім голосніше. Він мав би її почути. Але Кусик не озивався. Дівчина сама злякалася свого голосу тут, на волі. Сховалася в свою печеру та й думала:

«Куди ж подівся Кусик? А що, коли він побіг до отаманських печер?  А чого ж… Дорогу знає. Тоді я пропала. Кусик, не хотячи, може мене видати, привести когось небажаного. Кусику, Кусику, що ж ти накоїв?»

Дівчина сиділа у тривозі, зі зброєю в руках. Як її вже вимучила непевність її становища, її ув’язнення. А тепер ще й Кусик… Докинув їй жалю і тривоги.

– Кусику, Кусику! Друже мій нерозумний! Що ж ти накоїв? Та ти того не розумієш, бо ти лише пес. Власне, навіть не пес, а вовк.

 

А Кусика чомусь потягнуло до їхнього колишнього житла – до отаманських печер.

Якби була сама Сонора, то все обійшлося б, а то в печері саме був її син. Він прийшов до матері на сніданок. Та й поговорити треба було. Отаман матері довіряв всі свої таємниці.

Аж тут… Кусик! Сонора перша його помітила та й хотіла тихенько прогнати, та в неї нічого не вийшло. Кусик лащився до Сонори і не спішив нікуди йти. Отаман врешті-решт теж помітив Кусика та й загукав до Сонори:

– Не жени його, мати, не жени. Дай йому чого-небудь смачного. Дуже добре, що він прийшов. Той вовк виведе мене на її слід.

– Тобі мало, що він знівечив тебе? – зло сказала Сонора і продовжувала відганяти Кусика.

Кусик нічого не розумів.

«Це я, я, Кусик, – сказав би він, якби вмів говорити. – Ти що, мене не впізнала?»

«Що це з Сонорою? – подумав би він, якби міг думати. – Я до неї прийшов, а вона мене проганяє. Бути такого не може. Вона ж мене любила. Ні, вона таки мабуть мене не впізнала».

І Кусик стрибав, лащився до Сонори, а вона, бліда і перелякана, даремно намагалася його прогнати.

– Мати! Кому сказав? Не проганяй його, – гукав отаман і все шукав якогось мотузка чи ланцюга, щоб накинути на Кусика. Нарешті! Таки знайшов. Ще й такого-сякого намордника спробував зробити.