– Одумайся.

– Ні. Журюся тільки за Кусика. Прошу тебе, Соноро, якщо зі мною щось станеться, відпусти його в ліс.

– Він в лісі не вижеве. Від вовків він вже відійшов. Кусик не зможе роздобути собі поживу.

– Нехай краще загине там, на волі, ніж від рук розбійника. А ще, Соноро, прошу тебе, доглядай за Бароном. Візьми на себе цей клопіт. Я знаю, він за мною буде сумувати, та я не зможу його провідувати. Це досить небезпечно. Поки що так мусить бути. Я тебе прошу, Соноро, доглядай Барона. Постарайся зробити так, щоб він залишався на своєму місці. Ти це зможеш зробити. Так треба, Соноро. А ще… Барон любить хліб з сіллю.

– Добре. Зроблю, що зможу. Ну… Я піду вже. Не тривожся, я тебе не викажу. Ти знаєш, я вмію мовчати. Не виказала ж я втікачів, хоч знала, де вони ховаються. Я мовчатиму, якщо навіть це буде змова проти мого сина.

– Дякую.

– Ти сильна. Ти дуже сильна. Я б так не змогла. Знай, якщо тебе все-таки знайдуть, то це не з моєї вини.

– Дякую, Соноро, я вірю тобі. Але все-таки краще ти сюди не приходь. Не треба. Хіба якісь вкрай важливі новини. Прощай, Соноро. Якщо так трапиться, що мене таки знайдуть… Якщо так трапиться, що мене захочуть стратити, то ти неодмінно прийди.

– Ні, я не зможу.

– Прийди, Соноро.  Я хочу в останні свої хвилини бачити хоч одне рідне обличчя.

– Дякую.

– Я буду дивитися на тебе – і мені буде легше. Я буду знати, що за мною проллється хоч одна сльоза.

– Якщо так трапиться, я своєму синові ніколи того не прощу.

Вони обнялися і обидві розплакалися.

– Це вже зовсім по-жіночому, – сказала Галина, витираючи сльози.

– Так, – тихо погодилася Сонора. – Але хто сміє нам дорікнути?  Ми – жінки, це правда. Але далеко не кожен чоловік може дорівнятися до нас своєю витримкою.

Вони попрощалися. Сонора пішла. Саме в цей час заворушився Кусик, і дівчина нахилилася до нього.

 

А в Галинчиному селі тривога і переполох. Ні княжич, ні заморський королевич не забули про дівчинку-красуню, що бачили тут колись. Прикинувши її роки, не змовляючись, обидва подумали, що саме час вести її під вінець. Приїхали з дорогими подарунками, а зустрівшись, мирно вирішили, що дівчина має сама котрогось з них вибрати, а другий мусить скоритися її волі. Не можна ж дівчину присилувати. Приїхали – а тут така новина: нема дівчини. Плаче батько, плаче мати.

– Певно, нашої донечки вже й на світі нема.

Зажурені стояли всі біля криниці. Коли дивляться – аж вершник скаче на баскому коні.

Всі мимоволі замилувалися  і конем, і вершником, що був уже немолодий, та так тримався в сідлі, що й молодий позаздрив би. А вершник прямісінько до гурту під’їхав. Зіскочив з коня та й відразу до засмучених Галинчиних батьків.

– Певно, я вас шукав. Всю дорогу гнав коня, не шкодуючи. Добре, що знайшов. Я впізнав вас по вашому смутку. Не плачте та не побивайтеся. Жива ваша Галинка. Я її посланець. А якщо треба, то й поводирем вашим буду, бо знаю, де знайти дівчину. Тільки треба поспішати, щоб наш… Щоб розбійницький отаман з неї не поглумився. Вона – його полонянка. Він хоче взяти її за дружину і зробити отаманшею.

– Хто ти такий, чоловіче? – суворо спитав княжич.

– Не питайте, хто я такий, а коли хочете вирятувати дівчину, то збирайте людей, дайте мені свіжого коня, бо моєму потрібен відпочинок, та й рушимо в дорогу. Я буду вашим поводирем. Дорога далека і небезпечна. А ще треба буде битися з ватагою головорізів.

Якась недовіра промайнула в очах княжича.

– А чи не хочеш ти, чоловіче, заманути нас у пастку?

– Жаль мені, княжичу, що я з чистим серцем хотів допомогти дівчині, а зустрів образу та недовіру. Мені шкода, та дівчину без мене ви не знайдете.

Тут мати перед лицарями навколішки впала, гіркими сльозами обливається та до княжича і до королевича руки простягає.

– Допоможіть, лебедики. Не свою наречену вирятуйте, бо нікому слова дівчина ще не дала, а доньку мою рятуйте, допоможіть нещасній матері.

Зглянулися між собою княжич і королевич.