– Ти не смієш мені дорікати, дурна дівчино. Ти ще не жила в таких умовах, в яких жила я.

– Навіщо ти прийшла, Соноро? Тепер я мушу тебе вбити. Чи як? Ти тепер знаєш мою таємницю. Тепер чи ти мене, чи я тебе.

– І ти б в мене стріляла?

– Не знаю. Тяжко мені, Соноро, бо я по-своєму тебе люблю. Ну навіщо ти сюди прийшла?

– Прийшла, щоб довести тобі, що Сонора не така вже й дурна, як ти про неї думаєш.

– Довести? Мені? Навіщо, Соноро? Хіба мені не однаково, чи мудріша ти, чи ні?  І вже напевно, якби ти була мудріша, то сюди б не прийшла. Дала б вже мені спокій і таким чином проявила б своє милосердя.

Сонора засміялася.

– Милосердя? Ти ще хочеш у нас знайти милосердя?  Не там шукаєш, дівчино. Тут його нема. То чи можна мені увійти? Так мені стояти досить небезпечно. Тебе ж шукають, дурна дівчино. Дуже ретельно шукають. То можуть і знайти.

– Ти ж знайшла. То хіба ще треба мені ховатися?

– Я вистежила тебе давно.

Сонора увійшла в печеру.

– Я вистежила тебе ще тоді, коли ти обшмульгана і обдерта поверталася  з своїх прогулянок з таким просвітленим поглядом, наче у пророчиці. От мені й цікаво стало, куди це ходить наречена мого сина, на які такі прогулянки. От я тебе й вистежила. Та промовчала, дала тобі можливість обжити ту печеру. Подумала собі:

«Нехай дитина бавиться».

А коли тут поселилися втікачі, тоді я зрозуміла, що це не забавка. Та теж промовчала. Чому?  Й сама не знаю. Від слабкості жіночої, напевно. Бачу, ти тут добре влаштувалася. З розумом. Добре все продумала.

– Ти стежила за мною, шпигувала. Мовчала, мовчала, а тепер вирішила мене здати?

– Помиляєшся, дурне дівчисько. Я прийшла, щоб тебе попередити.

– Про що?

– Мій син дуже сердитий.

– Я знаю. Ще б пак!

– І на тебе, і на твого Кусика. До речі, він живий? А то він якось так дивно лежить.

– Він спить. Я взяла в тебе для нього снотворного, щоб йому менше боліло.

– А-а, он воно що.

– Тепер переживаю, чи не переборщила.

– Нічого, поспить та й прокинеться. Це не смертельно. А я приїхала – а тебе нема. І скрізь кров. Я так і зрозуміла, що тут була якась баталія. Найперше, ясна річ, пішла шукати сина. Дуже понівечив його твій вовк.

– Сам винен. Не треба було мене займати.

– Отаман не може бути винен, запам’ятай. Всі можуть бути винні, окрім нього.

– А я так не думаю. Навіщо він вкрав мене у моїх батьків?

– Забудь. Минулося. Скорися йому і стань його дружиною, тоді може він отямиться і відмінить те, що надумав. А надумав він страшне. Я й уявити боюся, не те, щоб тобі сказати.

– Уб’є мене твій син. Я й сама те знаю. Чого ще чекати від розбійника?

– Якщо я навіть тебе не викажу, рано чи пізно, а тебе однак знайдуть.

– Але ти викажеш, я знаю, бо ти його мати.

– Тебе знайдуть. І тоді… Отаман надумав одягнути тебе, як наречену, а вбрання я вже купила, прибрати тебе найкращими коштовностями, а потім стратити перед своїм товариством. Тільки ще не придумав, як саме стратити. Чи спалити, чи повісити. Щоб довше насолоджуватись твоїми муками.

– Не диво. Фантазія гідна розбійника. Що ж, я готова доставити йому таку насолоду. Це краще, ніж терпіти його, осоружного, поруч все своє життя.