– Ти зле подумав. Ніби ж розумний, а от…

– Та опусти зброю. Кому сказав?  Ти однак станеш моєю дружиною.

– Це ще ми побачимо.

– Я, як той дурень, беріг тебе досі, слухався своєї матері, а тепер ти ще й впираєшся? Та я тебе…

У якійсь дикій звереднілості отаман кинувся до Галини. Він розраховував, що дівчина таки не вистрілить. Але Галина зреагувала блискавично: вона вистрілила. І це був її перший постріл в людину. Не в людину, а в нападника. Це її виправдовувало. Перед ким?

Перед собою, перед світом. Та зараз вона не мала часу для роздумів. Галина не хотіла в нього влучити. Вона хотіла тільки його зупинити. Куля зачепила отаману вухо. Це була навіть не рана, а подряпина, та це його вкрай розлютило. Він мусить її мати. Сьогодні, зараз. Ти глянь! Вона ще думає, що вона щось може!  Даремно він слухався матері.

Його мати розумна жінка, але… Він міг вже преспокійно її мати і не стримувати себе, як той монах. Розвели тут з нею! А вона тепер он що виробляє. Це навіть не були його думки, а скорше відчуття. Бо то була лише коротка мить і думати було ніколи. Отаман кинувся до дівчини. Ось вона! З вуха цебеніла кров, та це пусте. Галина заклякла. Вона навіть не мала сили закричати. Та й навіщо? Хто її порятує? Дівчина бачила звірячу лють в його очах. Вона вже чула на собі його нечистий подих. Та в цю мить на отамана кинувся Кусик, про котрого чомусь всі забули. О, це вже не було маленьке цуценя, це вже був справжній вовк. Він мав перед собою свого давнього ворога. І як це отаман про нього забув? Тепер Кусик шматував його з усією вовчою люттю. Він віддано захищав свою господиню. Отаман кричав і відбивався від свого нападника, але боронитися йому було незручно, бо вовк був у нього на спині. Та він все-таки якось спромігся видобути ніж і штрикнути Кусика в бік. Кусик скрикнув і на мить облишив свою жертву, щоб потім накинутися з подвоєною люттю. Та тієї миті було досить. Отаман обкрутився, вивернувся з-під вовка і, лишаючи кривавий слід, кинувся з печери. Він пішов до своїх, щоб там йому надали допомогу. Галина кинулася до Кусика. Тепер вона вже плакала. Від розпачу, від жалю до Кусика і до себе, від своєї слабкості.

«Могла ж убити його, але не вбила. Не змогла. Чому?»

Заспокоїла Кусика. Кинулася зупиняти йому кров і перев’язувати йому рану. Вона тут всього навчилася. Сонора її навчила. Спершу Галина боялася крові, а тепер… І тепер боїться. Але мусить. На щастя, рана була не глибока, але дуже кровила. Кусик скімлив. Йому боліло.

– Потерпи, мій хороший. Нічого, загоїться. Все буде добре. Ти мене сьогодні врятував. Потерпи. Он вже світає. Скоро ми звідси підемо. Мусимо піти, поки за нами ще не прийшли «виконавці».

Кусик іти не міг. Його треба буде нести. Це вкрай незручно, але треба. Добре було б дати йому снотворного, щоб йому менше боліло. Пошукала у Сонори. Знайшла.

– Але скільки йому давати, щоб не переборщити? Ой, Господи, як  я ще мало знаю.

Почекала трохи, поки Кусик засне. Обережно примостила його в простирадло. Спершу хотіла нести Кусика на руках, та це було важко.

«Тоді я довго буду йти. А мені треба якнайшвидше. Потерпи, Кусику. Мусиш».

Галина поспішала. Сходило сонце. Треба було скорше добиратися до свого прихистку, доки ще не кинулися її шукати. Шлях був не дуже далекий, але доволі незручний. Особливо та крута скеля.

– Чекай-но, може легше буде пройти через запасний хід. Так і є. Краще. Ось ми, Кусику, і на місці. Ти живий? Живий, мій вовчику. Ну, поспи. А я подумаю, чим тебе погодувати. Тут нас з тобою ніхто не знайде. Можемо жити спокійно. Якщо Федора з втікачами ніхто не знайшов, то й нас не знайдуть. Але треба бути дуже обережними. Особливо, Кусику, тобі. Не гавкати, не вити і нікуди не бігати. Зрозумів?

Та Кусик міцно спав.

– Добре, що ти в мене є, а то я була б зовсім самотня.

Галина й собі прилягла біля Кусика та й після недоспаної ночі і всього пережитого умиротворено заснула, без тривог, по-молодому. Їй, здається, навіть щось снилося.

Прокинулася раптом, наче від чиєїсь присутності. Рвучко сіла. Зброя – ось вона. Людина чи звір? Біля входу в печеру стояла Сонора. Стояла і хижо посміхалася. Галина пополотніла. Кусик все ще спав.

– Ти чого сюди прийшла? – різко спитала Галина. Тут не твоє володіння. Це моя печера. Я її відкрила.

– Помиляєшся, люба. Тут скрізь мої володіння. Ти ж не захотіла стати отаманшею.

– Не захотіла. Нехай твій виродок пошукає когось іншого.

– Но-но! Ти не дуже. Спершу народи, виховай, а потім вже…

– Якби я народила, то виховала б людину, а не бандита.