– Відпусти мене, добродію. Що тобі з мене користі? Я ще мала, роботи ніякої не знаю. Що тобі з мене?

Хижо засміявся розбійницький отаман.

– Чи ти, дівчино, геть дурна, чи на дурну схожа? Чи на те я тебе викрадав, щоб тепер відпустити? А якби й відпустив, то що з того? Мої коні так далеко тебе замчали, що ти б нізащо назад дороги б не знайшла. Пропала б в лісах та нетрях, або дикі вовки тобою поласували б.

– Нехай вже краще пропала б я в лісах та нетрях, нехай вже краще дикі звірі мною поласували б, ніж маю я жити в тебе полонянкою, невільницею в золотій клітці.

– Розумна ти, дівчино, та не дуже. Воно й не дивно: ще мала. А коли виростеш, то зрозумієш, яке щастя тобі випало.

З глибини печери вийшла сувора жінка, вся в чорному. Аж злякалася Галинка. Вона подумала, що це її смерть за нею прийшла.

«Але ні, – подумала дівчинка, – кажуть, що смерть в білому приходить. Це, певно, якась казкова примара».

– Не лякайся, – хижо посміхнувся розбійник. – Це моя мати. Відтепер вона буде і твоєю матір’ю.

– Нізащо в світі! – зойкнула дівчинка. – Я не сирота. У мене є і батько, і мати. Вони десь там за мною побиваються. Ти, як злодій, викрав мене у них.

І знову хижо засміявся розбійницький отаман.

– Твоя  правда, дівчино. Я – злодій. Бандит і злодій. Це мій фах, моя професія. Ти ще того не розумієш, як це престижно бути злодієм. Нічого, колись зрозумієш. З часом. А зараз, я тебе прошу, ти зваж: я ніколи нічого не прошу, тільки наказую. А тебе прошу: ніколи не називай мене добродієм. Це мене просто ображає.

– А як же ж я тебе маю називати?

– Отак і називай – злодій. А ще можеш називати паном отаманом.

– Хіба ж ти пан? Пан – це щось високе, благородне, а ти…

– Ну, як хочеш. Я пішов, бо мені ніколи.

– Чекай, – спинила розбійника дівчинка. – Скажи… Невже ти думаєш, що на тебе не прийде кара?

Отаман присвиснув.

– Запитання добре. І цілком доросле. Щоб мене покарати, дівчино, то треба найперше мене зловити. А мене зловити, запам’ятай, не можливо. Бо в мене коні – як ті вогненні змії. А я сам – як той вітер у полі. Хіба вітер можна зловити? Ні. Отак і мене. Ну, я пішов. Залишаю тебе під опікою своєї матері. Слухайся її. Вона тепер тебе буде виховувати і грамоти вчити. Вона тебе і пожаліє, і покарає, а якщо ти будеш неслухняна, то може і вовкам віддати. Ну, це вже крайній захід і дуже небажаний. Я навідуватимусь. А коли ти виростеш і порозумнішаєш, тоді станеш моєю дружиною. Ха-ха!  Отаманшею. Гарненька з тебе отаманша буде.

– Ніколи. Краще вже нехай віддасть мене та чорна жінка лютим вовкам.

– Запам’ятай: тут на все моя воля. Без моєї волі тут і трава не росте, і місяць не сходить. Все. Я пішов.

Аж тепер заговорила та страшна жінка. Голос у неї був хрипкий і неприємний.

– Ну… Давай знайомитися. Моє ім’я – Сонора. Можеш називати мене тітонькою Сонорою або просто Сонорою. Як тобі зручніше. А як я маю називати тебе? Це не мусить бути твоє справжнє ім’я.  Чи твоє це ім’я,  чи ні, – це не так важливо. Головне – як ти хочеш, щоб тебе називали.

– Мене батьки хрестили Галиною. Отак і називайте.

– Ти вже не така мала, щоб того не розуміти: чим менше ти будеш згадувати про своїх батьків та своє минуле, тим краще тобі буде. Звикай до нового життя. І повір мені, воно в тебе не таке вже й погане.

– Звикати до нового життя? Ніколи і нізащо.

– Ну-ну. Мій син казав вже тобі. А як він скаже, то так і буде.

– Нічого, – сказала Галинка, – і на нього колись прийде кара. Як не Бог, то люди його покарають. Вони не потерплять, щоб на світі жила така потвора.

– Ти, дівко, не дозволяй собі пашталакати зайве. Бо я не завжди буваю добра. О, ти ще мене не знаєш. Я можу бути дуже зла.

– Не сумніваюсь. Яблучко від яблуні далеко не падає.

– Ну-ну, поговори мені. Ходімо зі мною. Я покажу тобі, що тебе чекає, якщо ти не будеш слухатися мого сина і мене.

Ця страшна жінка повела дівчинку на розкішну лісову галяву. Там були масивні клітки з лютими голодними вовками. Побачивши людей, вони завили – аж мороз поза плечі пройшов.

– Чи ти знаєш, дівчино, чим харчуються ті милі звірятка?

– Здогадуюсь.

– Молодець. Розумничка. Може з тебе ще й толк якийсь буде. Думаю, ти правильно здогадалася. Ті милі тваринки харчуються тими, хто бунтується проти мого сина.

– А якщо таких нема?

– Як це нема? Завжди є хтось такий, що не хоче коритися отаману. Сама розумієш, він не священик. Від його вчинків добром і не пахне. А це, сама розумієш, не всім подобається. Так що ті милі істоти завжди мають щось для поживи.