– Сином не хвалися, бо в тебе будуть самі лише доньки.

– Мати, не сердь мене, бо я сьогодні і так сердитий.

– Ну добре. Коли ти хочеш святкувати своє весілля?

– Через… Тиждень. Ох, і погуляємо, мати. Бенкет має бути пишний, отаманський. Хлопцям треба трохи відпружитися. Вони, чорт забирай, того вартують. А ти, мати, збери все, що там треба. Вона має бути найкраща. Якщо є така потреба, поїдь у цивілізацію, купи, що там знаєш. Візьми з собою, якщо хочеш, тих дуреп, Фантину та Лекастру. Тьху! Імена собі попридумували, що можна язика зламати.

– Це танцівниця і музикантша? Що ти! Хіба їх можна брати в цивілізацію? Від них люди будуть шарахатися або ж, навпаки, збігатимуться дивитися, як на цирк. Ні, краще я вже поїду сама.

– Взяла б і малу з собою,  так вона ж може викинути якогось фортеля.

– Кого? Галину?  Ні. Я її потім не зловлю. Ні вже, краще я поїду сама.

– Одягнися відповідно.

– Знаю. Мене вчити не треба. Не перший раз.

– І запам’ятай: щоб все було найкраще.

– Знаю. Не вчи.

Галина мовчала. У неї ніхто ні про що не питав. Вона навіть не плакала. Дивилася на своїх кривдників затуманеним поглядом. Тільки її мозок гарячково працював. Вона в деталях продумувала свій план.

«Де ж Федір? Щось не хвалиться отаман, що зникли коні. Та ще, либонь, рано. Ще  треба почекати».

Задощило. Ліс став понурий та неговіркий. Тільки вороння каркало та рвучкий вітер струшував з дерев цілі потоки води. Сонора в таку непогідь нікуди не їхала, так що Галина могла ще жити спокійно. Ніхто нікуди не спішив. Тиждень раніше чи тиждень пізніше – це не мало суттєвого значення.

Та якось знову отаман прийшов блідий та сердитий. Мокрий, забрьоханий, стояв він перед матір’ю і похитувався, наче  п’яний.

– Що знову трапилося? – спитала Сонора.

– Щезли коні. Дванадцятеро найкращих коней.

– Коли?

– А чорти їх батька знають. Задощило – то й всі розслабилися. П’ють, в карти грають – ніякої дисципліни, ніщо їх не обходить. Тільки сьогодні похопилися, що коней нема. А непогідь вже цілий тиждень. Біжи знай.

– Олухи, лобуряки! І «виконавців» нема, аби хоч трохи чогось боялися. Погоню послав?

– Послав. Та що толку? Незабаром хлопці й повернулися. Ніяких слідів. Але ж, мати, не те. Мої хлопці, ясна річ, лобуряки і тюхтії. Але ж ти скажи інше: значить, втікачі досі були десь тут. Де ж вони були? Де ховалися?  Цей ліс обжитий давно,  всі печери відомі.

«Не всі, не всі, – думала Галина. – Федір втік. Значить, я можу сподіватися на порятунок. Тільки коли?  Коли?»

Її серце билося і радісно, і тривожно. Спокою не було.

 

Для Галини наближалися вирішальні дні. Найвирішальніші в її житті.

«Треба боротися, – думала Галина, – не так боротися, як боронитися».

Сонора поїхала за покупками. Галина лишилася сама. Не сама, а з Кусиком, а це вже був неабиякий захист. Лягаючи спати, поклала біля себе зброю – невеличкого пістоля. Бо хто його знає. Сподіватися можна було всякого. Наче й заснула, але сон був поверховий, чуткий.

Десь опівночі Галина почула злісне гарчання  Кусика. Сіла і стала дослухатися.

Десь біля входу в печеру почувся шурхіт. Скидалося на те, що хтось ішов. Дівчина прицілилася. Тепер вона стріляла досить влучно. І куль у неї було достатньо. Сиділа і чекала.

Кусик злісно ричав. Він був готовий до нападу. Скупе світло каганчика не могло освітити всю печеру, але вхід Галина бачила добре. До печери увійшов отаман. Його голос прозвучав вкрадливо, з нотками улесливості.

– Не бійся, Галинко, це я.

– Ти? Серед ночі? Чого тобі?

– Та я подумав… Сонори нема, то… Та забери ти того вовка. Набрид.

– Він виконує свої обов’язки. Він стереже мене.

– Так це ж я.

– Від тебе й стереже.

– Я уб’ю його.

– А я тебе.

– Мене? Із-за вовка? І ти смієш?

– А ти смієш приходити серед ночі і тривожити мій сон?

– Смію. Бо ти моя дружина.

– Ще ні.

– Яке це має значення? Днем раніше чи днем пізніше… Я подумав:  Сонори нема, нам з тобою ніхто не буде заваджати. Тільки того вовка кудись забери. Прив’яжи його чи що.