– Не побоюся і не передумаю. Хіба загину. Тоді вибачай.

– Не загинеш. Я буду за тебе молитися.

– А ти й молитися вмієш?

– Вмію. Пам’ятаю «Отче наш», що колись мене вчила моя мама. Може тому Бог мене береже.

– А чому Бог мене береже? Я ж не молюся. Не вмію.

– А тебе Бог береже, щоб ти мене врятував.

– Може й так.

– А молитися треба. Це допомагає. Якщо не знаєш молитов, то молися своїми словами. Бог почує тебе і прийме твою молитву. Я знаю. Тільки головне – не робити зла. А ти… А ви всі… Не знаю. Це знає тільки Бог, чи простити вам ваші гріхи, чи ні.

Замовкла, задумалася, а потім сказала:

– Послухай, Федоре…

І очі її загорілися, як це бувало, коли їй до голови приходила нова думка.

– А може й мені гайнути з вами? Я небезпеки не боюся. Ти навіть собі уявити не можеш, як мені хочеться вирватися звідси.

Тепер задумався Федір.

– Ні, дівчино, – сказав після довгої мовчанки. – Тобі з нами не можна.

– Чому, Федоре?

– Бо люди наші не певні. А спокуса занадто велика. Звідки я знаю, що комусь не заманеться здати тебе отаману за високу винагороду? А тоді… Ти уявляєш, що буде тоді?

Дівчина зітхнула.

– Мушу з тобою погодитися. Хоч дуже мені жаль відмовлятися від своєї мрії.

– Нічого, принцесо. Ще трохи почекай. Хоч я на лицаря й не скидаюся, та, якщо буду живий, то я тебе врятую.

– Якщо ти в своїх людях не певний, тоді про мене їм нічого не кажи.

– Не хвилюйся, я знаю. Живи собі спокійно і слідкуй за розповідями отамана.

Вони попрощалися. Галина повернулася верхи – і в тому нічого особливого не було. Всі вже давно звикли до її прогулянок. Затамувавши подих, дівчина кожного дня з нетерпінням чекала приходу отамана. Не його вона так ревно чекала, а цікавих новин.

І нарешті. Дочекалася. Якось він пришов сам не свій. Блідий, насуплений, очі пригаслі. Сонора відразу наполохалася.

– Що там знову?

– Біда, мати. Втеча.

– Втеча? Хто втік?

– Дванадцять чоловік втекло. А головне, що серед них Федір, якому я найбільше довіряв.

– Отой коняр?

– Так. Отой найкращий коняр.

– Ти послав за ними погоню? Їх неодмінно треба зловити і скарати. Щоб другим не кортіло.

– Та бачиш… Тут якась хитрість, котру я не можу розгадати. Коні всі на місці.

– Виходить, вони втекли пішки?

– Не знаю.

– Тоді їх легше буде зловити. Куди вони пішки зайдуть?

– Та от… Мої вже весь ліс прочесали. Ну, наш, той, що поблизу. Нема. Тут якась хитрість, якої я не можу розгадати. Хто ж там серед них такий розумний?  Ніяк не придумаю. Щезли – і все. Нема. Послухай, Галино…

Дівчина аж здригнулася від несподіванки.

– Ти коли останній раз була у Федора?

– У Федора? Не пригадую. Тиждень чи два тому. Ми з Бароном їздили.

– Він тобі нічого такого не казав?

– Якого «такого»? Про втечу? Ні, не казав. А чого він мені мав би таке казати? Хіба ж про таке розказують?

– Ну, не знаю. Може у розмові щось таке прослизнуло.

– Ну, знаєш, це несерйозно. Хто ж про таке буде розказувати отамановій принцесі?

– Так. Ти либонь маєш рацію.

– А якби розказав? Як ти думаєш, щоб я зробила?

– Відразу повідомила б мені.

Дівчина засміялася.

– Аякже! Довго чекав би. Я б і сама втекла з ними. Тільки мене і бачив би.

– Ти? Втекла б? З тими бандитами? Ти чуєш, Соноро?

– А чому жити з бандитами можна, а втікати ні?

– Ну, ти вже і справді забагато собі дозволяєш. Мені це вже починає набридати. Пора тому покласти край. Готуй, мати, її до нашого весілля. Я поставлю її перед своїм товариством і скажу всім, що це моя дружина, отаманша, що вона народить мені сина, котрий колись посяде моє місце.