Галина гарячково думала. Міркувала, аж голова їй паморочилася, а ніяк не могла придумати, як їй краще діяти. Вирішила порадитися з Федором. Кращого порадника у неї не було. Небезпека, звісно, була велика, але треба було зважитися. Осідлала Барона та й поїхала. Побачивши дівчину, Федір посміхнувся.

– А я думав, ти забула про старого бандита.

– Не забула, Федоре, не забула.

– А чому ж так довго тебе не було?

– Не мала часу, Федоре. Мала дуже пильну справу.

– Хотів би я знати, яка ж це у принцеси пильна справа? Нові сукні, нові коштовності. Чи не так?

– Ні, Федоре, не так. Є і у принцес клопоти, і дуже поважні.

– А ти засмагла, погарнішала. От був би я молодший, тоді б… А так що? Я вже старий. А знаєш, коли я відчув, що старий?

– Звідки мені знати?

– Тоді, коли мені отаман довірив тебе навчити їздити верхи. Отоді я й зрозумів, що старий, і сказав собі:

«Все, Федоре. Тобі клямка. Ти вже нічого не вартий. Можеш вже і вмирати».

– Послухай, Федоре… А перед тим, як вмирати, чи не хотів би ти зробити одну добру справу? І навіть не одну, а дві.

– Ну ж ну. Що надумала принцеса? Я до її  послуг,  якщо це…

– Не спіши давати свою згоду. Спершу подумай. Справа небезпечна.

Федір зітхнув.

– Я вже старий, дівчино, для небезпечних справ.

– Нема в мене, Федоре, більше нікого. Якщо ти не погодишся, тоді…  Тоді плакатимуть за мною і Барон, і  Кусик. Бо більше нікому. Батьки мої вже давно відплакали.

– А що ж таке? Ти мене лякаєш, принцесо.

– Я вже тобі казала, що я – отаманова невільниця.

– Казала. Але я тобі, признаюсь, не повірив. Яка ж ти невільниця?

– Справжнісінька. Ще малою викрав мене отаман у моїх батьків, щоб колись зробити отаманшею.

Федір присвиснув.

– Думка непогана. Та й отаманша з тебе, скажу тобі, гарна буде.

– Замовкни, Федоре. Замовкни, бо інакше ти станеш моїм ворогом. А я того, сам розумієш, не хотіла б.

– Мовчу. Але скажи мені, поясни старому: чому ти не хочеш стати отаманшею? По-моєму, це не так вже й погано. Друга б…

– Федоре, я не друга. Для мене це страшніше від смерті. Я не прийняла ні вашого світу, ні вашого життя. Якщо ти мені не допоможеш, тоді… Тоді я пропала. Бо отаманшею я не буду.

– Добре. Але що я для тебе можу зробити?

– Можеш. Якщо захочеш. Недавно я відкрила печеру, про яку ще ніхто не знає. Я тобі її покажу. Я наносила туди харчів, одягу, теплих речей. Там може розміститися до десяти чоловік. А може й більше. У печері є вода і запасний вихід. Якщо ти знайдеш однодумців, котрим набридло таке життя, ви заховаєтеся в тій печері і будете там доти, доки вас не перестануть шукати. А потім на коней – і подалі звідси. Але мусиш ще заїхати в моє село, розказати батькам, де я і що зі мною. Нехай збирають людей, військо, кого знають. Нехай рятують мене, бо може бути пізно. Та й справа не тільки в мені. Нехай знищать всю ту банду, що несе загрозу для людства.

Федір знову присвиснув.

– Ну і принцеса! Захоплений твоєю фантазією. Але все це не так просто, як  здається.

– У мене є коштовності. Не крадені, а подаровані. Багато коштовностей.

– Це добре. Найскладніше буде знайти однодумців. Люди зневірені, вони не повірять мені. Та все ж дехто є. Спробую. Бо що моє життя? Але мусиш найперше показати мені печеру, щоб я подивився на неї  чоловічим оком, прикинув, на що вона здатна.

– Ходімо. Покажу. Барон нехай побуде тут.

Оглянувши печеру, Федір сказав:

– Так, мушу визнати, принцесо, що ти маєш не дівочий розум. І як це в тебе виходить?

– Мусить виходити. Бо про мене нема кому подбати.

– А все ж шкода, що ти не хочеш бути отаманшею.

– Перестань.

– Не буду. Послухай. Але ж твої рідні, навіть якщо вони зберуть цілу армію, ніколи не знайдуть наш табір. Ця місцина якось дивовижно віддалена від людей. Хіба…

Федір зітхнув.

– Залишається тільки одне: мені бути їхнім поводирем, привести їх сюди. То може я хоч так спокутую свою провину перед людством.

– І ти б на таке зважився?

– А що моє життя? Єдиний його сенс – то коні. Та й ті чужі.

– Якщо так, Федоре, то ти…Ти врятуєш мене. Може… Запам’ятай:  якщо мені буде непереливки, якщо мені буде кепсько, то я теж ховатимусь у цій печері. А тепер на, візьми.

І Галина передала Федору свої коштовності – отаманові подарунки.

– Того вам має вистачити.

– А ти?

– Я й собі трохи щось лишила. Про вас я буду знати від отамана. Він не забариться  з розповідями. Він все розказує своїй матері. Прощай, Федоре. Або до зустрічі, якщо ти не побоїшся і не передумаєш.