Але вона знала, що часу могло й не бути.

«Ні, він ще мене мусить навчити влучно стріляти. Мусить навчити, щоб я коли-небудь могла поквитатися з тими «виконавцями». Стріляти в людину? Ні, я не зможу. Не зможу? А як тоді? Це ж не люди, а вороги людства. Однак не зможу. Але навчитися стріляти таки мушу. Тільки зброї в печеру не наносиш. Це буде важко. Хіба куль. Куль можна буде наносити. Це теж добре».

Дівчина так задумалася, що й не чула, що їй казала Сонора.

– Ти мене не чуєш? Про що ти так задумалася?

Вигулькнула з задуми.

– Та я, Соноро, думаю про те, що жити мені зосталося не так вже й довго.

– І як таке може прийти в твою дурну голову? Ти така молода і гарна, у повному розквіті. Мій син…

– Мене не цікавить твій син, Соноро. Запам’ятай, я ніколи не буду дружиною твого сина. А якщо все ж таке станеться всупереч моїй волі, тоді це буде останній день в моєму житті.

– Але ж таке мусить статися. Це неминучість.

– Тоді… Я вже тобі сказала.

– Дурне рішення дурної дівчини.

– Соноро, я не хочу прожити так, як жила ти.

Сказала так Галина та й пішла, щоб не продовжувати ту розмову. Вийшла – а назустріч їй той ненависник, отаман з рушницею.

– О, а я до тебе. Ходімо, повчу тебе трохи стріляти. Я довго думав і вирішив, що це й справді потрібно. Всякі ситуації можуть виникнути.

– Я так і казала.

– Бачиш, я виконую всі твої бажання. Цінуй.

– Єдине бажання моє ти не хочеш виконати.

– Яке?

– Відпустити мене додому.

– Не хочу і не можу. Про таке і думати забудь.

– Все інше для мене не має значення.

– Все. Досить про те. Зосередься. Будемо вчитися. Ти ж хотіла?

– Так. Я хотіла, – сказала Галина і стала дуже серйозною.

Це були дуже ретельні уроки. Отаман не міг надивуватися, що в Галини все так добре виходить.

– Дивовижно, але ця дівчина до всього має хист, – казав він Сонорі. – Ніколи не думав, що таке буває. Одна біда: по живій мішені стріляти не може. Їй шкода підстрелити якусь там ворону. А що, коли доведеться стріляти в людину?

– Якщо доведеться, то вистрілить. Будь певен. Головне – ти не гарячкуй. Все прийде згодом. По собі знаю. Вона ще дуже молода. А якщо доведеться захищатися, тоді й вистрілить. А навіщо їй більше? Не буде ж вона з тобою в походи ходити.

– Звісно, що не буде. Скажи, мати… Я все хочу у тебе запитати… Чи ще не пора? Вона вже повністю сформована. Мені здається, що саме час. Я так довго чекав. Я беріг її. Думаєш, мені це було легко? Часом така пристрасть буяла в мені, що хотілося плюнути на всі застороги і…Та я слухався  тебе, я чекав.

– І правильно. Ти ж хочеш, щоб вона народила тобі здорових дітей.

– Сина, мати, сина. А може й не одного. То коли, мати?

– Скоро вже. Ще почекай. Я тобі скажу.

– Несила, мати, більше чекати. Коли я дивлюся на неї, таку гарну, таку юну, то, повіриш, шаленію. Боюся, що колись…

– І зробиш велику дурницю. З такою дівчиною так не можна. Її ще треба підготувати.

– А чому ж ти, мати, її досі не готувала? Часу в тебе було достатньо.

– Мала ще була. А ось тепер… Дай мені ще трошки часу.

– Тільки недовго, мати. Бо я плюну на всі твої застороги і…

– І зробиш дурне. Тоді ти її можеш втратити.

– Як це втратити?

– Отак, дуже просто. Не питай мене більше ні про що. Дай лише мені ще трохи часу. А от ти, мій розумний сину, докоряєш мені, що я її не підготувала. А що ти зробив, щоб підкорити її серце? Нічого ти не зробив. Чи не зумів, чи не міг, чи просто не хотів.

– Як нічого не зробив? Хіба мало я дарував їй всяких подарунків? І коштовності, і сукні, і всякі дівочі витрибеньки. А ти кажеш – нічого не зробив.

– То все не те, сину мій. Як мало знаєш ти про жіночу душу. Та це й не дивно. Звідки тобі про те знати?