Кожного дня Галина приходила до Федора. Вона вчилася доглядати за конем, а незабаром вже пробувала їздити верхи під пильним оком Федора. Кінь довго дивувався, що не відчуває ваги вершника, але потрохи став до того звикати.
– А як ти знаєш, що думає кінь? – якось запитала Галина у Федора.
– Я ж тобі казав, що це ціла наука. Коня треба любити і розуміти.
Федір розповідав дівчині про коней стільки цікавого, що їй здавалося, ніби вона вже давно має власного коня, любить його і розуміє.
Минуло ще трохи часу – і дівчина вже самостійно їздила верхи, керувала конем, а найголовніше те, що кінь її слухався. Це означало, що він її визнав.
Якось до них завітав отаман – подивитися, як іде навчання. Побачивши Галину верхи на коні, він аж зблід на виду. А дівчина проскакала повз нього, ще й рукою йому махнула.
– Тримайся, – гукнув отаман, а Федір докірливо похитав головою.
– Не треба лякати ні коня, ні дівчину. Все гаразд. Вчитель їй більше не потрібен. Кінь до неї звик, признав її. Коли якогось дня через дощ Галина не прийшла, Барон чекав на неї, сумував за нею. Значить, признав. Тепер все буде добре. Ви бачили, як вона сидить? Наче вона з конем в одне злита. Це признак доброї школи. Можете забирати Барона.
– Ти впевнений, що вона впорається?
– Ніяких сумнівів. Впорається.
– Не розумію, навіщо їй це? Ну добре, навчилася їздити. Але навіщо їй ходити за конем?
– Дівчина мислить правильно. Не треба її збивати.
– Ага, таку зіб’єш.
– Так, мушу визнати, характер у вашої принцеси сильний. Я б сказав, не дівочий характер.
– Це мене, признаюся тобі, не на жарт хвилює.
– Чого б це вас мало хвилювати? Живучи в наших умовах…
– Ну, добре, Федоре. Я їй скажу, щоб до тебе навідувалась зі своїм Бароном.
– Буду радий прислужитися.
Пішов отаман. Треба було готувати місце для Барона. Нехай вже має його, якщо вона так його хоче.
Якось Галина довго ходила по лісі, до втоми лазила по найкрутіших скелях. Чого вона шукала? Певно, відради. У тій дикій не підкореній людиною природі знаходила дівчина дух непокори, всотувала його в себе, і в тому було її єднання з тією дикою майже первозданною природою. Забравшись на якусь особливу крутизну, дівчина раптом побачила між двома скелями майже непомітний вхід. Куди? Певно, в якусь печеру, ще ніким не обжиту. Добре, це дуже добре, це було її відкриття, це була її знахідка.
«Це буде моя печера. Більше ніхто без мого дозволу не сміє сюди потикатися. Це будуть мої володіння. Шкода тільки, що Барона сюди не візьмеш. Дуже крутий підйом. А ще дуже шкода, що Барон ніколи не зживеться з Кусиком. Бо Кусик – вовк. І що я буду робити? Як мені їх примирити? Поки що я ще того не знаю. А зараз… Треба обстежити печеру. Трохи страшно, але треба».
Печера була досить простора. Мала ще один вихід, що виводив на крутосхил. Виглядало так, що тут і справді ще ніхто не був. Посеред печери у кам’яну заглибину звідкись скапувала вода. Галина зачерпнула і напилася. Вода була чиста і холодна.
– Я відкрила печеру. Це печера моя! – гукнула Галина. Відлуння довго повторювало її слова.
«Значить, тут є ще якісь відгалуження, – подумала дівчина. – А може навіть тут цілий лабіринт. Але зараз я не буду нічого більше досліджувати, бо я знаю, що це дуже небезпечно. Так, чого доброго, можна й заблудитися. Щоб досліджувати печерні лабіринти, треба відповідно підготуватися. Я про те багато читала. Печера має запасний вихід. Це дуже добре. Але про свою знахідку я не скажу нікому. Це буде моя печера і моя таємниця. А може вона мені згодиться. А може й не тільки мені, а ще комусь».
У дівчини в голові визрівав якийсь химерний план.
«Ні, ні. Це потім. Все це треба ще добре обдумати. Маю ще час».
Але розуміла й те, що часу у неї було не так вже й багато. Останнім часом отаман на неї дивився аж надто прискіпливо. Хто знає, що може прийти йому до голови. Хто знає, чи не захочеться йому зробити її отаманшею найближчим часом. Ніхто в неї згоди питати не буде. Вона ж у його владі.
«Добре, дуже добре, що знайшлася така печера. Добре, що тут є вода і запасний вихід. Треба тільки сюди харчів всяких наносити і теплих речей. Тоді тут можна буде якийсь час перебути. Одяг теплий, ковдри принести, – всього того у нас скільки хочеш. Ніхто й не помітить. А ще сухої трави треба наносити. Словом, треба попрацювати. Зате ж сховок який!»
Тепер у дівчини була робота. Вона упорядковувала своє нове житло. При потребі тут могло переховатися і десятеро людей, а може й більше – і це було добре. Тільки треба було наносити якомога більше продуктів. Харчі Галина потрохи брала з їхніх запасів. Там того всього було вдосталь.
«Треба готуватися, – думала Галина. – Треба ретельно готуватися».
До чого готуватися – того дівчина ще й сама до ладу не знала. Але знала, що готуватися неодмінно треба.
З таких прогулянок вона поверталася обшмульгана, часто в подертому одязі.
– І де ти лазиш? – дорікала їй Сонора. – Пора дорослішати. Я думала, що, коли в тебе з’явиться кінь, ти весь час будеш з ним. А ти десь вештаєшся, Бог зна де. Отаман би на таке сердився.
– Нехай собі сердиться. Це мене не обходить. А за Бароном я доглядаю. Він у мене в порядку. І вичищений, і нагодований, і напоєний. Я кожен день кілька годин їжджу верхи. А що лажу… А що мені ще робити? Живу тут, як у в’язниці. Осточортіло. Мушу сама собі розраду шукати.
– Що за слова! Від кого ти їх навчилася?
– Ні від кого. Хіба що від отамана. Бо з ким я ще тут спілкуюся?
– Нічого. Незабаром тобі буде веселіше.
Галина зашарілася і промовчала. Це була засторога. В її житті либонь-таки мало щось змінитися. Десь, мабуть, наближався той час, про котрий дівчина воліла б краще не думати. Але думати вона мусила. Бо хто за неї буде думати і вирішувати всі її проблеми?
«Так…Тепер я маю бути готова до найстрашнішого. Це мені буде іспит на витримку. Я маю вступити в боротьбу з тим хижим світом і маю його перемогти. От якби ще мені трошки часу».