– А я знаю.

– То нікуди не йди. Може він ще зайде.

Але цього дня отаман більше так і не зайшов. Він прийшов вранці. Був у доброму настрої, бадьорий, не схожий сам на себе.

– Що ж, принцесо, ходімо. Я покажу тобі, які бувають коні, то може ти собі якогось приглянеш.

– Дивися, щоб той кінь її не скинув. Що вона знає в конях?

– Не хвилюйся, мати. Я Федора попрошу. Він їй і коня вибере, і їздити навчить, і доглядати за конем – це теж важливо. Він добре знається на конях.

– Так, Федору довіряти можна. Ну, то йдіть вже.

Серце у дівчини калатало. Зараз вона побачить Федора і треба буде вдавати, що Галина його не знає. Як це в неї вийде? А у Федора? Але все вийшло так, як треба.

– Мені, Федоре, треба для цієї принцеси доброго коня вибрати. Найкращого. Щоб і витривалий був, і сумирний. Вибереш, а потім навчиш за ним ходити. Вона хоче сама. І їздити навчиш, і припильнуєш, щоб вона з того коня не впала. Не дай Бог.  Бо тоді тобі… Сам розумієш.

– Розумію. Але навіщо вашій кралі такий клопіт? На конях їздити – то справа не для дівчат, тим паче не для принцес. Нехай би собі вишивала чи танцювала, чи ще там що. А то – їздити верхи!

– Примхи. Дівочі прихми. А ми, чоловіки, певно, для того й народилися, щоб ті примхи виконувати.

– Ну, це так. Але скажіть мені Бога ради, для чого принцесі витривалий кінь? Хіба вона з нами в походи ходитиме?

– О, то така, що хоч і в походи. Дарма, що дівчина.

– Ну, тоді… А ще скажіть мені на милість, де я візьму для вашої кралі сумирного коня, коли всі наші коні напівдикі?

– Постарайся, Федоре, постарайся. І не дуже за те журися. Якщо той кінь її не вб’є, доки вона верхи навчиться їздити, то потім вона вже його приручить, будь спокійний. Стане, як шовковий. Це у неї добре виходить.

– Нелегке завдання ви переді мною поставили, отамане. Відвик я від дівчат.

– І добре, що відвик. І ти вже досить старий, щоб заново звикати. Тому тебе й вибрав. А ще тому, що коняр ти справний. Кращого в таборі не знайдеш. Довіряю тобі цей скарб і гляди, щоб і волосинка не впала з голови дівчини.

Та й пішов. А Галина напустилася на Федора.

– Схоже на те, що ти хотів отамана відмовити, аби він дав мені коня. Навіщо ти так з ним розмовляв? «Нехай би собі вишивала чи танцювала!» А я того не люблю. Нащо ти так казав? А якби він передумав? А якби він тебе послухав? Я б тобі того не простила.

– Так треба було казати. Так сказав би кожний чоловік. Було б дивно, якби я повівся інакше. Ну, ходімо. Я вже підібрав для тебе коня. Добрий кінь. А головне – розумний і саме до твого характеру. Ходімо знайомитись. Головне – ти не бійся. Кінь не має знати, що ти його боїшся. Вони це швидко вловлюють. Веди себе, як володарка, як добра його господиня. На ось шматок хліба з сіллю, пригостиш його. Коні це люблять. Він має стати для тебе вірним, відданим товаришем. І дуже добре, що ти берешся сама біля нього ходити. Це дуже правильно. Тільки не показуй коневі, що ти його боїшся. Все зіпсуєш. Ну, ходімо. В добрий час!

Кінь був трохи менший, ніж інші, але міцний, здавалося, складався з самих м’язів. Сивий, в яблуках. Заіржав привітно до Федора, а на Галину глянув розумними очима, наче запитав:

– А це хто така? Щось я її не пригадую.

– Барон, я тобі привів твою господиню, – сказав Федір.

– А він розуміє? – здивувалася дівчина.

– Звичайно, розуміє. Коні дуже розумні. А Барон особливо. Це дуже інтелігентний кінь.

Кінь заіржав ще раз.

– Це він вітається з тобою. Тепер підходь. Дай йому хліб. Тільки без остраху. Ти – володарка. Так… Хліб він взяв. Тепер погладь його. Назви по імені. Нехай він звикає до твого голосу.

– Барон, Барон!

Галина доторкнулася до кінської гриви. Вона була м’яка, як шовкова.

– Так… Тепер поклади йому сіна. Нехай відчує твою турботу. Бачиш?  Он там. Тільки ніколи не обходь його ззаду – може вдарити. А тепер… Давай я тебе на нього підсаджу.

– Ой!

– Спокійно, спокійно. Без «ой» та «ай». Ти смілива володарка цього коня. Кінь має це відчути. Він не має знати, що ти його боїшся, що ти вперше сіла на коня.

Барон перебирав ногами.

– У нього здивований погляд – вершник занадто легкий. Нічого, звикне. Ну, на сьогодні досить. Познайомились. Приходь завтра. Тільки-от,  будеш мати мороку. Своє вовченя з собою не бери.

– Чому? Кусик у мене, як собака.

– Кінь того не знає. Він чує вовка. А коні вовків бояться. Він може навіть вбити твоє вовченя. Він захищається.

– А що ж робити?

– Не знаю. Лишати вовченя вдома.

– А може він звикне?

– Не думаю.