– Це тобі не треба. Це люди жорстокі і страшні. Вони можуть тебе скривдити, недивлячись на мій суворий наказ: нікого в таборі не займати. – То чого ж ти водишся з такими людьми?

– Бо я й сам такий, щоб ти знала.

Галина замовкла. Їй вже не хотілося продовжувати цю розмову. Та вона мусила. Вона ще не добилася від отамана того, чого хотіла.

– Це ще раз доводить, ти сам розумієш, що я мушу навчитися володіти зброєю. Хоча б для власного захисту.

– Може й так, але… Словом, я ще подумаю. А як тобі наші коні?

– О, красені. Але до такого коня страшно й підійти. А як же ж на ньому їхати? Ні, це має бути тільки мій кінь. Я маю сама його доглядати, його годувати, щоб він мене знав і любив.

– Навіть не знаю, що тобі сказати. Наші коні, як дикі. На них їздити дуже небезпечно. Ніколи наперед не знаєш, що прийде йому до голови.

– Жити серед вас теж небезпечно, але ж я живу. Тільки я собі сама коня хочу вибрати. А вже потім мені треба навчитися на ньому їздити.

– Добре. Коня ти будеш мати, а от зброю… Не знаю. Тут треба думати.

– А що ж тут думати? Мені здається, це просто необхідно, аби кожна дівчина чи жінка, живучи серед бандитів, мала зброю для власного захисту.

– Галино, – гарикнула Сонора, – ти забагато собі дозволяєш.

– Чому, Соноро? Колись отаман сам мені казав так себе називати.

– Нехай, мати. Мене забавляє її дитяче бажання сказати мені щось дошкульне. Вона й справді ще мала. Вона ще не розуміє, що вразити мене не можна. Мене захищає моя байдужість.

 

Якось Галина, гуляючи по лісі, зайшла знову до того сторожа чи пастуха, що дивився за кіньми.

– Доброго дня, – привіталася.

– Привіт, мала.

Він впізнав її, і щось схоже на посмішку заблисло на його обличчі.

– А я до тебе у справах.

– Та ну? А які ж такі справи можуть бути у тебе до старого бандита? Когось треба убити? Тільки не кажи, що отамана. Я на таке не піду.

– Ні, що ти! Нехай поки що живе. Я колись сама це зроблю. Нехай тільки спершу він мене навчить володіти всякою зброєю.

– Тихо, мала. Ти просто нестерпна. З тобою небезпечно розмовляти. Хоча… Ти молодець. Ми з тобою знаємо, що я маю на увазі.

– Добре. Думаю, що в нашому таборі з’явилися довгожителі. А справа в мене ось яка. Скажи, ти добре розумієшся на конях?

– Так. Це моя професія.

– А ти можеш мене навчити розумітися на конях?

– Ні, мала. То ціла наука. Швидко її не освоїш. Вчитися треба довго. А для чого це тобі?

– Та, розумієш… Я, здається, випросила в отамана собі коня і хочу, щоб кінь цей був добрий. Найкращий. Щоб був розумний, лагідний і витривалий.

– Ну… З тим отаман неодмінно прийде до мене. Я не хвалюся, але кращого коняра в таборі просто нема. Не хвилюйся, я вже тобі виберу коня такого, як ти хочеш. Може навіть отаман тебе з собою візьме. Гляди, мала, ти мене не знаєш. Ні я тебе. Ми вперше бачимось.

– Не бійся, я знаю.

– Я мав ще колись сумнів. А тепер я тобі вірю. Знаєш, я вже навіть думав про тебе, хотів тебе бачити. Добре, що ти прийшла. Але довго тобі тут затримуватися не треба. Небезпечно. А коня я тобі виберу доброго. І доглядати його навчу, і їздити на ньому, якщо мені буде довірено. А зараз… Іди вже, мала. І не забувай старого Федора.

Коли Галина повернулася, Сонора сказала:

– Де ти була? За тобою отаман приходив. Хотів іти з тобою, щоб вибрати тобі коня.

– Ой! Коня! Уявляєш, Соноро, я буду мати свого коня!

– Уявляю. Тільки не знаю, нащо тобі той кінь.