– А я думав, мати, що ми з тобою однодумці. А бачу…

– Я тобі мусила колись те сказати. Я за своє життя добре навчилася мовчати, та це зовсім не означає, що я погоджуюся з таким життям. Так, я стала жорстокою. Такою мене зробило життя в таборі, такою, зрештою, мене зробив твій батько. Але щось в мені ще зосталося від мого колишнього життя, якого я майже не пам’ятаю.

Галина дивилася на Сонору широко розплющеними очима. Вона вперше бачила її такою.

І щось ворухнулося в дівочих грудях: чи то жаль до тієї суворої жінки, чи навіть ніжність – вона й сама до ладу не знала.

– Так, мати… Ти мене сьогодні засмутила.

– Дуже рада. Значить, в твоїй душі ще не все дорешти вигасло, ще є надія на порятунок.

– На порятунок кого?

– Тебе.

– Від кого?

– Від тебе.

– Ти, мати, тут у печерах стала справжнім філософом.

– Добре, що не вовчицею.

– Вовчицею можливо було б краще.

І раптом він звернув свій погляд на Галину. Дівчина аж знітилася від несподіванки.

– Ну, як тобі ті Сонорині розумування?

– Не знаю.

– Що ти з того зрозуміла?

– Я? Здається… Зрозуміла, що я люблю тітоньку Сонору.

– Оце так новина! В нашій печері, здається, поселилася любов. Радій, мати.

– Радію.

– А мене ти не любиш? Ну, хоч трішечки.

Дівчина опустила очі і мовчала. Зате обізвалася Сонора.

– А ти спитай, чи вона знає твоє ім’я.

– Ім’я? – ошелешено глянув на матір, а потім на Галину.

– Ти знаєш моє ім’я?

– Ні.

– Як? І це тебе ніколи не цікавило?

– Ні.

– Так… Ім’я вовченяті ти знаєш, а моє… Тебе не цікавить.

– А що ж тут дивного? – втрутилася Сонора. – Я й сама вже не пригадаю, коли останній раз назвала тебе по імені. Але облишмо ті розмови. Тобі і справді не зайве трохи відпочити. Ти лягай, а ми підемо готувати сніданок. Ходімо.

По якімсь часі вони сиділи за столом і снідали. Отаман відпочив і, здавалося, забув про нічну пригоду. Вони мирно про щось розмовляли. Кусик сидів біля ніг своєї господині. Вона годувала його з рук і тихо посміхалася. Отаман кидав на Кусика сердиті погляди.

«Дурне дівчисько, – думала Сонора, – хоч би при ньому не бавилася з тим вовченям. Вона ще зовсім не вміє хитрувати. Нічого, навчиться. А може навмисне дражниться?»

Раптом отаман обірвав розмову на півслові і, незмигно дивлячись на дівчину, запитав:

– Скажи, красуне… Я до тебе, до тебе. Скажи… Чи є у тебе якесь бажання, щоб я міг його виконати?

– Є.

– Яке?

– Я хочу мати зброю і власного коня. Я хочу навчитися влучно стріляти і їздити верхи.

– Що ж… Бажання зовсім не дівоче, а тому заслуговує похвали. Треба подумати.

Сонора з острахом дивилася на Галину.

«Вона щось затіває, – думала Сонора, – вона не така вже простенька і дурненька, як ми про неї думаємо. Яка вона гарна. Мій син зробить для неї все, що вона забажає. І втратить її. Клянусь мечем свого покійного чоловіка, що втратить. І це буде найбільша трагедія в його житті. Не знаю, як він її переживе».

А між отаманом і Галиною точилася дуже серйозна розмова.

– Ти коли-небудь бачила табуни наших коней?

– Бачила.

– То ти далеко відходила від печери?

– Так. Але ж ти мені не забороняв. Та й Сонора мені дозволяла. Вона тільки боялася, щоб я не заблукала. Але я ці місця вже добре вивчила. Та й Кусик зі мною.

– А з наших кого-небудь зустрічала?

– Ні, ніколи. Це мене аж здивувало. Де вони живуть?