– А, чорт! Я колись уб’ю його.

– Не треба вбивати. Ти просто мене не займай, – спокійно сказала дівчина.

– А коли ми з тобою одружимося, він теж буде увесь час між нами?

– Ну, це буде ще нескоро, – спокійно так сказала дівчина.

– Ти так думаєш? Даремно сподіваєшся. Я думаю не так. Мені здається, що ти вже достатньо виросла, змужніла і розквітла на повну силу. Ти хоч іноді дивишся в дзеркало?

– Вона того не любить, – втрутилася Сонора.

– А даремно. Часом треба на себе дивитися в дзеркало, щоб знати, яка ти гарна, щоб знати собі ціну.

– Я собі ціну і без дзеркала знаю. Знаю й те, що я гідна жити не в печері, хоч і в розкішній, а в княжих хоромах чи в королівському палаці.

– Ого! А хто це тобі сказав?

– Сама знаю. От ти ще трохи почекай – то сам побачиш, бо приїдуть княжич і королевич  з військом мене рятувати.

– Ага, так і приїдуть.

– Не віриш? От побачиш.

– Скажи, а хіба тебе треба рятувати?

Дівчина раптом посмутніла і тихо сказала:

– Треба. Конче треба. Бо я пропаду.

– Облиш її, – суворо обірвала їхню розмову Сонора. – Вона ще мала. Фантазує собі, як гарну казку виплітає. Нехай бавиться, доки ще не виросла.

– Ой, мати, не казка це. Чує моє серце, що не казка. В тому щось є.

– Не казка! Ще ти повір. Княжич, королевич. Дівчата таке люблять. Облиш. Ти краще скажи, хто ж постріляв «виконавців»?

– Не знаю, мати. І це мене тривожить.

– І по зброї не можна визначити?

– Не можна, мати. Якби можна було, то я б вже…Рушниці взяті зі складу, з запасних. Це мене дуже тривожить. Значить, в таборі зріє дух непокори. А це дуже небезпечно. Треба щось робити. А що? І навіть «виконавців» вже нема. Нема навіть чим бунтівників хоч трохи налякати.

– А я тобі казала, що рано чи пізно так буде.  Ти мені не вірив. Люди втомлюються від такого життя. Їм  врешті-решт хочеться дому, родинного затишку. Так вже людина влаштована.

– А я хіба не так живу? Не тим самим життям?

– А це, сину, нікого не обходить. Твоє життя – це твоє життя. А у кожного з них життя своє. Свої мрії, бажання. А як ти думав? Керувати людьми, верховодити – це не така вже легка справа.

– Скажи, мати, і ти хотіла б іншого життя?

– Про мене не йдеться.

– І все-таки.

– Колись я мріяла жити у селі над річкою. У маленькому ошатному будиночку. Мріяла мати дітей, вести домашнє господарство. Як всі дівчата мріють. Перемріяла, переплакала та й змирилася. Тому я зараз дивлюсь на Галинку, а бачу себе. А коли загинув твій батько, то в мене залишився тільки ти. І я вже перестала про щось мріяти. Я зосталася з тобою і мріяла тільки про те, щоб ти залишався живий.

– А ти мені раніше ніколи про таке не казала. Я міг би здійснити ту твою мрію. Хоч частково.

– Залишити тебе тут і не знати, як ти, що з тобою? Ні, це мені не під силу. Я вже буду тут віку свого доживати.

– Я, мати, теж хочу, як мій батько, щоб у мене був син.

– І ти йому у спадок передасиш свою долю? Ні, я не хочу. Нехай в тебе народжуються самі лише дочки. Щоб жодного хлопця. То може цей жах колись закінчиться.

– Мати! – аж на ноги зіскочив. – Чи ти ж мій ворог?

– Ні, сину, не ворог. Я твоя нещасна мати. А матері хочуть своїм дітям щастя і добра.

– Хіба ж щастя у тому, щоб жити у хатах і думати про щоденний шматок хліба?

– Так, сину. А що ти маєш тут?

– Волю, розкіш, славу. Я всесильний і всевладний.

– Агов, сину, зупинися. Я знаю, це виховання твого батька. Це він вбив тобі в голову всі ті нісенітниці, бо сам в них вірив, земля йому пухом.  Хвалишся, що маєш волю? Яку волю, сину? Волю жити у тому лісі, у тих печерах? Та хіба ж це воля? Поткнувся б ти до людей, а ще, якби вони дізналися, хто ти, отут би твоїй волі настав кінець.

– А навіщо мені люди? Чого я до них мав би потикатися?

Сонора зітхнула.

– Без людей, сину, добрих чи поганих, ти ніщо. Не дивуюся з тебе і тебе не виню. Ти ніколи не знав іншого життя. Себе виню. Але що я могла?  У мене було занадто мало сил. Я часом заздрю ось їй, – кивнула в бік Галинки, – що у неї такий сильний вольовий характер. О, ця дівчина багато може. Більше, ніж в свій час могла я.

– Але ж ти була отаманшею? Хіба ж це мало?

– Мені це ніколи не подобалося. Як і їй ніколи не сподобається.

– Перестань, мати. Ти руйнуєш мою мрію. А дівчину ти не усмиряєш, а ще більше спонукаєш до бунту.

– Я просто хочу, щоб ти побачив речі такими, як вони є. І щоб на дівчину подивився тверезими очима. Ти думаєш, що я любила твого батька?  Я корилася йому, бо мусила коритися. Але я його ніколи не любила.

– Щось я, мати, сьогодні тебе не впізнаю. Що це на тебе найшло?

– А ти  думаєш, чути вночі стрілянину, знати, що ти десь там, – це матері легко?

– Але ж я прийшов, цілий і неушкоджений.

– Так, ти прийшов, але ти знаєш, як я перемліла, доки тебе дочекалася?  Спитай ось у неї. Вона тобі скаже. Але я тобі сьогодні мушу викласти все, що я думаю. Настрій маю такий. А ти мусиш вислухати. Бо хто тобі ще скаже, коли не я? Отже, повернемося до нашої попередньої розмови. Ну, про твою волю я вже тобі сказала, що не воля це зовсім. Чим ти там ще хвалився? Ах, розкіш! Так, ти маєш багато чого. Але це бачимо тільки ми. Більше ніхто. А вже в людині так закладено, що вона своїми здобутками має перед кимось похвалитися. Золото тоді блищить, коли на нього дивляться. Чи можеш ти похвалитися твоєю розкішшю? Не можеш. Навіть перед своїми головорізами не можеш. Бо вони, якби побачили, чим ти володієш, просто змовилися б і убили б тебе. І нас з Галиною заодно, щоб тим всім заволодіти. А потім перебили б один одного, бо не змогли б тих скарбів між собою поділити. Оце і є твоє оточення. Серед них ти, як тобі здається, зажив слави. Чого вартує така слава? Це не слава, сину мій. Вони просто тебе бояться. Бояться не тому, що ти такий сильний. Бо що ти можеш? Твоя влада, сину, тримається на страху. А сам ти слабкий. Колись вони те зрозуміють і збунтуються. Добре, якщо не вб’ють тебе. Бо це такі, що ні перед чим не зупиняться. Та ти, власне, таких і добирав. Це, як твої «виконавці»:  ти їх годував, а якби ти їх випустив, то вони тебе першого б і з’їли.