Вночі Галина і Сонора  прокинулися від пострілів. Постріли лунали неподалік. Відлуння повторювало їх стократ. Стріляли з рушниці. І важко було зрозуміти, чи це стріляє одна рушниця, чи декілька. Раптом почулося протяжне вовче виття. Вив поранений звір. Прокинувся і занепокоївся Кусик. Він теж жалібно завив. Галина сіла на своїй постелі. Вони з Сонорою тривожно дослухалися.

– Що це, Соноро?

– Не знаю. Схоже на полювання на вовків. Але син нічого про те не казав. Мені здалося, що вив поранений вовк.

– І не один.

– Так, не один. Мабуть, нічне полювання на вовків. Заспокой Кусика. От вовча кров! Я не можу слухати, як він виє.

Галина присіла біля свого вовченяти. Вона гладила його, щось шептала йому на вухо. І Кусик затих, тільки схвильовано дихав і ворушив нашорошеними вухами. А Галя думала:

«Не що інше, як хтось постріляв «виконавців». І якщо це так, то я знаю, хто це зробив і з чиєї намови. Але це моя таємниця. Моя велика таємниця. Начувайся, отамане. Я можу стати отаманшею скорше, ніж ти того захочеш. Ой, начувайся».

Стрілянина незабаром вщухла. Кусик заспокоївся та й заснув, а Галина з Сонорою так і не спали вже до ранку. Сонора хвилювалася і чекала, доки прийде син і розкаже нарешті, хто стріляв серед ночі і що там сталося. Але отамана не було. Сонору обсідали найстрашніші думки, вона вже розхвилювалася не на жарт, але йти кудись сама і щось вияснювати не зважувалася.

– То може я піду? – обізвалася Галина.

– Що ти! Я тебе нізащо не пущу. Син мені того не пробачить. В таборі, либонь, неспокійно. Знати б тільки, що там трапилося. Аби лише з ним було все гаразд.

Галина ледве стримала усмішку.

«Бач, розбійницька мати! За сина свого переживає. А скільком він знівечив життя? То це нічого».

Кусик немовби розумів її думки. Шерсть йому наїжачилася, сам весь напружився, ніби готувався до стрибка.

– Спокійно, Кусику, спокійно. Все гаразд. Нам нічого не загрожує.

Але Кусик не зважав на Галинку. Він наче був сам по собі.

– Він щось чує, – занепокоїлася Сонора. – Пусти його. Нехай іде. Він когось чує поблизу печери. Пусти його.

– Кусик ще малий. Йому ще рано боротися з нападником. Його уб’ють.

– То, по-твоєму, краще нехай уб’ють нас?

– Про мене, нехай убивають. Ти думаєш, я дорожу своїм життям, життям в неволі?

– Дурепа!

Сонора зникла в лабіринтах печери і за якийсь час вийшла з рушницею.

– Ого! – не стримала Галя чи то подиву, чи захоплення.

– А ти ж як думала! Ми тут звикли самі захищатися. Всяко може бути.

– А чому мене отаман і досі не навчив ні стріляти, ні на коні їздити?

– Тобі ще рано.

– Чому це рано?

– Бо ти ще не наша.

– А-а, зрозуміла.

– Дай тобі рушницю, то всіх нас перестріляєш.

– І перестріляю. Колись, – сказала дівчина притишено, та Сонора вже того не чула, бо біля входу в печеру нарешті з’явився її син. Він видався зморений, наче щойно повернувся з далекого походу.

– Що я бачу! Моя матінка при зброї. Хвалю, – сказав замість привітання.

– Нарешті! – вигукнула Сонора, обминаючи синову похвалу.

– Чому ти так довго не йшов? Я вже очі  за  тобою  вигляділа. Не знала, що й думати. І Галинка переживала.

– Правда? Ти про мене згадувала?

– Так. Я завжди про тебе згадую. Особливо, коли в боці болить. В тому, що ти тоді…

– От кляте дівчисько! Не змовчить. Ти її не слухай. Це вона так, коли ти є. А коли тебе нема, то переживає.

– Не дуриш, стара шельмо?

– Чого б мала дурити? Ти краще скажи, що за стрілянина вночі була. І чому на тобі лиця нема?

– Ой, мати, не питай. Сьогодні вночі хтось постріляв всіх наших «виконавців».

– Та ти що! – жахнулася Сонора.

– Кого? – мусила якось зреагувати Галинка.

– «Милих песиків», котрих ти бачила. Шкода.

– То мене вже їм не віддадуть?

– Цить мені!

– Дурненька, – з якоюсь грубуватою ніжністю сказав отаман і погладив Галинку по голові.

І тут-таки почув погрозливе ричання. Отаман з ненавистю глянув на Кусика.

– От… Ще один «виконавець»  росте.

– Не смій! Не смій його так називати, – крикнула Галинка.

– Не смій? Це ти кому сказала?

– Тобі. Ти навіщо мого Кусика назвав тим огидним словом? Ти сам найбільше схожий на «виконавця».

– Ти, мати, її розпустила. Ти, Галино, забагато собі дозволяєш. Тобі так не здається?

– Ні, не здається.

Сонора торкнула сина за плече.

– Облиш. Не затівай дурної сварні. Воно ще мале і дурне. Приляж і відпочинь після недоспаної ночі. Я ж бачу, що ти втомився.

– Ні, мати, почекай. Я мушу розібратися.

І знову повернувся до Галини, що стояла бліда з міцно стиснутими устами.

– То ти сказала мені  «не смій»?

– Сказала. Я вчуся бути отаманшею.

Уста отамана мимоволі розпливлися у посмішці.

– Ти…Ти… Повтори ще раз те, що ти сказала.

– Що саме? Щоб ти не смів обзивати Кусика?

– Ні, про отаманшу.

– Сказала, що я вчуся бути отаманшею.

Розбійник підхопив дівчину на руки і вже хотів від радості закружляти з нею у химерному танку, як раптом скрикнув від несподіванки і нестерпного болю. Це Кусик своїми гострими зубами вп’явся йому в ногу.