НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ ЗВИЧАЙНОЇ ДІВЧИНИ

(казка для дорослих)

 

Жили собі чоловік і жінка, і мали вони донечку Галинку. Добре жили:  ні вбого, ні багато. Мали нивку – то зі своєї праці і жили. Зате з дівчинки своєї мали велику втіху, бо їхня Галинка була така гарна, що такої вродливої дівчинки не було у всій околиці. Хто на неї гляне, той про біди свої та негаразди забуває, любенько так на світ Божий дивиться  і посміхається. Ще маленька така, як куріпочка, а вже і корову пасе, і в полі працює, і матері на городі та в хаті допомагає. Сусіди хвалять Галинку – не нахваляться, батьки тішаться нею – не натішаться.

Якось їхав через їхнє село молодий княжич. Зупинився коней напоїти – та й побачив дівчинку. Чия ж ти, красуне? – запитав у Галинки любенько.

– Мамина і татова, – посміхнулася дівчинка. І як тільки вона посміхнулася, так і не захотілося молодому княжичу з того села їхати. Розшукав він батька-матір незвичайної дівчинки та й повів таку річ:

– Віддайте мені вашу доньку. Вона буде рости в моїй родині, як князівна, грамоти навчиться, на сріблі-золоті їсти-пити буде, а коли виросте, то я її заміж візьму.

– Що ти, княжичу! Чи вже тобі князівен замало? Наша донька простого роду. Ще вона шити-прясти не навчилася. Куди її світ-заочі відпускати, малолітню та нерозумну!  І як тобі, княжичу, таке прийшло в твою мудру голову?  У нас на Україні так не заведено.

Поїхав княжич, на прощання сказавши:

– Я ще до вас навідаюся. Я почекаю, доки ваша донька доросте до свого повноліття. Чекай мене, дівчино. На ось тобі, візьми мій золотий перстень на знак того, що ми з тобою ще зустрінемося.

А дівчинка та, хоч була ще мала, та розум світлий мала і звичай рідного краю знала, що могла і дорослого навчити. Поклонилася вона поштиво княжичу та й сказала:

– Дякую за честь велику, княжичу. Не ображайся на мене, молоду та нерозумну, та я ще занадто мала, щоб такі коштовні подарунки приймати. Приїжджай, коли я виросту, якщо не забудеш, – тоді й побачимо.

Поїхав княжич, назавжди запам’ятавши і те село, і ту хату у вишнику, і ту криницю з джерельною водою, і дівчинку Галинку, що ще була така мала, а вже вміла так розумно відповісти.

– З неї колись гарна і мудра княгиня буде, – отак сказав чи подумав княжич та й поїхав.

А ще якось їхав через їхнє село молодий заморський королевич. Побачив він хату у вишнику, криницю біля хати та й зупинився води напитися та коней напоїти. Аж тут з хати вийшла дівчинка, зовсім ще дитина, та врода її була така, що вразила королевича в саме серце.

– Чия ти, дівчино, і як тебе звати?

А дівчинка й не розгубилася і відповіла так сміливо заморському королевичу:

– Звати мене Галина. Роду я простого, та чесного. Живу з батьком та матір’ю.

А тут і батьки з хати повиходили, побачивши, що їхня донька з якимсь вельможним чужинцем розмовляє. Королевич і до них:

– Віддайте мені вашу доньку. В моїй родині буде вона виховуватися, як принцеса: грамоти навчиться, манер гарних, все матиме, ні в чому їй відмови не буде. А як виросте, я її за дружину візьму, колись королевою стане.

А батьки йому:

– Що ви, ваша високість! Де це чувано, де це видано, щоб дівчина простого роду королевою була? Хіба вам принцес замало? А якщо ви по щирості це кажете, то хіба від молодості своєї. Ваша королівська родина ніколи вам такого не дозволить. Та й рано нашій доньці думати про таке. Нехай спершу шити-прясти та варити навчиться.

Здивувався королевич з такої мови та й до дівчини:

– Візьми, красуне, мій золотий перстень на знак того, що я колись ще сюди приїду. За тобою приїду. Я почекаю, доки ти виростеш.

Поклонилася Галинка і відповіла королевичу гідно та розумно:

– Не гоже мені, простій дівчині, приймати подарунки від заморського принца. Що люди скажуть? Що батьки подумають?

Ще більше здивувався королевич.

– Ця дівчина гідна бути королевою і сидіти поруч зі мною на королівському троні. У неї достатньо і гордості, і гідності, і розуму. А про її вроду я вже й не кажу. Її врода могла б підкорити цілі держави, – так подумав чи сказав королевич та й поїхав, постановивши сам собі, що колись він ще сюди приїде, і тоді вже та гарна дівчина не зможе йому відмовити.

Та на світі повно всякого люду: і порядного та чесного, і злого та грішного. Всяких земля носить. Проїжджав якось через те село розбійницький отаман зі своєю свитою.

Зупинився і він води напитися, бо від криниці віяло такою чистотою і прохолодою, що не зупинитися просто не можна було. А тут, як на лихо, і Галинка з відром вибігла. Побачив розбійницький отаман таку вроду – і остовпів. А як отямився, то подав знак своїм приспішникам, вони підхопили дівчинку, тільки й того, що крикнути вона встигла, та й помчали їхні коні, як змії, швидше від вітру, до землі не доторкаючись. Вибігли з хати батько та мати, доньчин крик почувши, а Галинки нема, тільки курява стелилася з того боку, куди вони помчали. Заплакали тут батько та мати. Та хіба ж сльозами доньку повернеш?  Вже де тільки дівчинку не шукали. І самі шукали, і людей на допомогу кликали – нема Галинки, як крізь землю провалилася.

Ні, не провалилася дівчинка крізь землю. Помчали її дикі розбійники через гори, через доли, через темні ліси, аж до свого табору, до отаманської печери. Дарма, що це печера була. Вона була прибрана краще від королівського палацу: і коштовностей там видимо-невидимо, і картини, і килими, і дзеркала, і парча, і оксамити, – все, що могло б милувати око і веселити душу. Та Галинчине око ніщо не милувало, душу дівчинки ніщо не веселило. Вона гірко плакала і просилася додому.