Минув час. Стоїть в центрі села на горбочку великий ошатний будинок, на всі сторони ясними вікнами посміхається. Довкола того будинку молодий садок насаджений. Ще не родить. От тільки вишні сього року зародили – червоніють здалеку, наче аж запрошують перехожого і проїжджачого: заходь, мовляв, ягодами освіжися. Живе у тій хаті Свирид. З якогось часу загосподарювався: хату поставив, поля прикупив, на коней розстарався, на реманент всякий. Дивуються люди: ще ж недавно наймитом був, а от розгосподарювався. Про Марічку ніхто у нього не питає, ніхто й не згадує, чи була вона на світі. Замовляють слово Свиридові про женячку: пора, мовляв. Бо як таки чоловікові без дружини, господареві без господині? Вже б і про дітей час подумати. Мовчить Свирид, відмовчується. Нікому й не каже, що боїться він женитися, аби знов так не вийшло, як з Марічкою. Але мабуть-таки незабаром жениться. Бо вже впала йому в око дівчина, сирітка одна. Вже й пристоївав з нею вечорами під калиною – то може з того щось і вийде. А ще кажуть люди, що в церкві часто поминають спочилого Григорія та ще якогось Василя. Дивуються люди, в пам’яті перебирають – не знають таких. Батька Свиридового Петром звали, діда Семеном. А хто такі той Григорій і Василь, щось не пригадують. Та що ж, нехай з Богом спочивають, коли  заслужили собі таку ласку, що за них моляться.

Ото, власне, і все. Чи казка то була, чи так, оповідка… То вже як хто хоче, так хай собі розуміє. А нам дай, Боже, ще сто літ прожити без напасти та для людей добрих ще не одну казку скласти. А слухаючим та читаючим дай, Боже, багато літ без всяких бід та у злагоді, та в гараздах, з дітками, з родиною, та з вірною дружиною. Пам’ятайте, хто вам казку казав, а я буду пам’ятати, хто її слухав та читав.