Копати – то й копати. Справа не нова.

– Отут копай, – сказав дід. Та Свирид копав, копав, вже й лоба загрів, а нічого так і не викопав. Встав, витер піт з чола.  Дід у задумі крутив вуса.

– Знаєш, синашу… Певно, лівіше копати треба. З віками знаки мої погубилися. І яблуні тієї вже нема, від якої я кроки свої міряв. Навіть пенька не зосталося. Ото халепа.

Став Свирид копати лівіше – і знову нічого. У Свирида вже й сумнів зародився: чи той скарб був колись? А якщо був, то… Стільки часу минуло.

– А може, дідусю, той скарб давно вже хтось викопав та й скористався з нього, вас добрим словом не згадавши?

– Ні, синашу, ні. Я знаю, що він тут. Я відчуваю. Почекай. Сонце тоді стояло отак… Яблуня росла отак… А груша? Дурень я! Та ж тієї груші ще тоді не було. Отже… Доведеться зрубати грушу. Морока, і дерева шкода, але нічого не зробиш. Шкода груші, вона ще родить, але треба.

Підійшов до дерева, погладив жорстку кору.

– Пробач мені, грушо, що укорочую тобі віку. Хтось колись і мені укоротив. Мушу, дерево життєдайне, мушу. Рубай, синашу, грушу. Впораєшся сам? Дерево не таке вже й товсте, та вгору пішло. Не завадило б когось покликати на підмогу.

– Мабуть, піду, сусіда гукну, Остапа. Він, либонь, вдома сьогодні. Тільки от… Ями позасипаю, зарівняю все, бо сміятися з мене буде, гостроязикий.

– Ні-ні, ти йому нічого не кажи ні про скарб, ні про мене. Люди в таке не вірять. Та й нащо їм те знати? Словом… Не треба. Я щезну. Не прощаюся, бо я ще тут. Просто не хочу, щоб мене стороннє око бачило.

Свирид покликав Остапа.

– Ходи, Остапе, поможеш. Хочу грушу зрубати.

– Грушу? Чому зараз? Дивися, яка вона зелена. І грушки на ній…

– Та… Треба зрубати.

– Жалю ти не маєш, Свириде. Вона ж жива.

– Я теж живий, а от…

–  То зовсім інше. Груша у тому не винна.

– Знаю, що не винна. Ну… Поможи…

Груша впала, немов застогнала. Остап відразу й пішов.

– Не можу дивитися, як дерево плаче.

Як тільки пішов Остап, знову з’явився дід.

– Отут і копай. Де корінь був. Тут…

По якімсь часі щось дзенькнуло.

– О! Чекай…

Найперше дід з ями дістав шаблю.

– Добра шабля, – сказав. – Бачиш, і не поіржавіла. Подарую її Богданові. Нехай має. То з битви під Батогом. Копай далі. Вже недовго. Ось зараз…

А далі була залізна скринька. А там – всякого повно: і золото, і срібло, і таляри.

– Бери і не сумнівайся. Все це не крадене і не нажите розбоєм. Як буде твоя ласка, щось на церкву дасиш, за душу спочилого Григорія помолишся. Та ще за побратима мого Василя, бо за нього і помолитися нікому. Та й став собі нову хату. Я тебе тривожити не буду. А як навідаюся інколи, то ти не лякайся. Бо чого нас боятися? Боятися треба живих. Ну, хіба, коли злий чоловік помре – тоді інша річ. А тепер… Прощай. Не згадуй лихом.

– Ну чому лихом?

Але старого вже не було. Щез, як розвіявся.