«Не послухався діда – і так зіпсував собі життя. Куди ж мені тепер? Тут я не зостануся жодного дня. До Остапа попрошуся. Думаю, не відмовить. Хоч до комори пустить. І ще… До когось найнятися треба. Найнятися – то не штука, але найгірше – коли розпитувати почнуть. Щось людям казати треба. А не хочеться, так не хочеться. А як не хочеться, то й казати не буду. Жартами та приповідками відмовлюся. Головне – хату треба ставити. А за що? Ех, обсіли мене клопоти з усіх боків».

Втомився від думок і від порання та й вийшов у сад – трохи перепочити. Коли дивиться – аж під грушею старезний дід стоїть, отой самий. Стоїть і в сиві вуса посміхається. Зрадів йому Свирид, як рідному: буде хоч в кого поради спитати.

– Що, синашу? Не послухався мене, старого, а тепер журишся?

– Ще й як журюся, дідусю.

– Не журися. Нема такої біди, щоб людина з Божою поміччю її не здолала. Шкода хати, та нічого не вдієш. Буде тобі в ній не затишно. Краще тобі вже нову поставити.

– Воно краще, знаю. Та от біда: нема за що ту хату ставити.

– Воно так. Але добрій людині як не від неба, то від землі, а все якась поміч прийде. Часом звідти, звідки й не сподіваєшся. А чому ти, синашу, не питаєш, хто я такий? Знаю, що тобі цікаво.

– Цікаво, дідусю. Дуже цікаво. Але якось я не смів у вас про це питати. Та, коли ваша ласка, то розкажіть.

– Розкажу, синашу, розкажу. Я – твій далекий предок. Ще прадід твого прадіда. Прості люди ніколи не вели своєї родословної. А треба тобі знати, що твій рід не з гречкосіїв. Коріння твого роду сягає аж в часи козаччинни. Ото і я колись козакував.

– Розкажіть, дідусю.

– Та що його розказувати? Ти й сам не гірше від мене знаєш про ті часи. От і я козакував. Бився з ляхами, з татарами. А за що бився? За волю, скажеш? Правильно, за волю бився. А коли подивлюся, як ти, козацький нащадок, наймитуєш, то, повіриш, знову рука до шаблі тягнеться. Ото, буває, часом зустріну нашого Богдана, то й…

– Хмельницького?

– Його ж. Ми там всі одним кошем стоїмо. Ото зустріну його та й кажу:

– Що, Зиновію, гетьмане наш ясновельможний? Дожилася Україна. За що ж ми боролися? Чи за таку Україну? Чи за таку волю?

І дорікнути йому не можу, бо й він за ту нашу волю і Україну життя свого не шкодував. Хитає скрушно Богдан головою.

– Хто ж знав, що так вийде? Здавалося, однієї віри, а вийшло…

– А вийшло, Зиновію, що наші кістки з могил москаль викидає.

– Якби ж то лиш москаль, а то й свої…

– То що? Збирай, Зиновію, полки.

Зітхає.

– Наші полки під Берестечком сплять. Та хіба тільки під Берестечком? Під Багатогом, під Пилявцями та й скрізь по нашій землі.

Отаке-то, синашу…

– А як же ви тепер?

– Ти хочеш спитати, як я з того світу прийшов сюди? Випросив собі у Бога таку милість. Та не тільки я. Багато нас тут ходить по землі. Просто нас ніхто не бачить, а я тобі показався. Хтось рідним своїм допомагає, хтось ворога потихеньку скубає. Бо прощати своїм ворогам – то справа біблійна, а не козацька. Бо коли хтось у тебе межу переорав чи навіть украв що – таке простити можна. А коли ворог Україну плюндрує, братів по вірі неволить, такого і Бог не прощає, не те, що козак. Бо в козака як? Бий ворога до загину. А потім – ще бий, ще не мирися, бо ворог тебе не помилує.

– Ой, дідусю, як ви цікаво розказуєте. А я й не знав.

– Бо звідки тобі знати? Якби живий був батько твій, то може щось і розказав би, а так… Хто б сироті розказувати мав? Так… Чув щось про козаків, про козацькі походи – то й так добре.

– Дідусю, а чому ви не в козацькому строї?

– Е, самому образливо. Та бачиш… Послав мене гетьман за вивідувача, таки ж під Берестечком. Так я і загинув, так мене і поховали. То де вже там було до строю? Тисячі нас тоді полягли. Не кожного й оплакали.

– Сумна казка, дідусю.

– Якби ж то казка. Та я не для того сюди прийшов, щоб тобі сумні казки чи бувальщини розказувати. Ти краще от що… Бери лопату і копай ось тут під тією грушею.

– А що там?

– О, там… Я колись тут свій маленький скарб закопав. Не так, щоб дуже велике багатство, а все, що мав. Думав колись: повернуся з походу додому – та й заживу, буде за що руки зачепити. Та не довелося. При житті я про те так нікому й не сказав, після смерті – також. І не приснився нікому. Думав собі: нащо живих тривожити? Кожному своє… А тепер бачу, що край тобі, то випросив собі таке право: стати тобі у пригоді. Отже, бери лопату і копай.