– Ой, Свириде, а може ти мене простив би та й ми б не розлучалися? Невже ж таки й не можна простити? В житті всяке буває. Ну… Набий мене, якщо хочеш. Я навіть плакати не буду.

– Та нехай тебе земля поб’є. Знаєш, жінко, може б я і простив тобі, якби ж ти з хлопом по глупоті своїй та розпусті згрішила. А то ж з чортом! Та й сама… На помелі… Знаю, знаю, люди бачили. Ви ж, безсоромні, не опівночі, а вдень! При ясному сонці і при синьому небі! І грому не було на ваші голови.

– Грому не було, то ти знайшовся.

– Так, знайшовся і покарав твого любчика. А тобі шкода? Та ти складайся, складайся. Чого сіла?

– Ой, руки не здіймаються, ноги не тримають.

– Ще скажи, що в тебе голова болить, в боці коле, поперек вхопило. Що там ще? Ох, який же я був дурний. Тепер хоч сам себе бий. Та тобою орати треба було, а я… Дурень! Дурень!

 

То не весільний повіз їде з подушками, скринею та всякими клунками. То Свирид свою Марічку до її матері везе. Ззаду йде корова, до воза прив’язана, а поряд і Марічка з опущеною головою та заплаканими очима. Йдуть люди, вітаються, дивуються та по простоті своїй питають:

– То куди так з усіма бебехами?

– На виселку, – відповідає Свирид і пробує посміхнутися.

Приїхали. Свирид зіскочив з воза, ворота відчинив. Марічка ж ішла, як не жива, наче все поза нею відбувається. Мати вийшла, дивується, несподівалася на таких гостей серед тижня, та ще й кіньми. А в самої вже сльози на очах – материнське серце біду чує. Та все ж питає:

– Ой, діти мої, а що ж там сталося, що ви так до мене з усім манаттям? Чи ваша хата, крий Боже, згоріла? Чи так що?..

– Привіз я вам, мамо, все, що у вас брав. І Марічку привіз. Гляньте, яка гарна та пишна. А коли щось ненароком зосталося, то я принесу чи привезу. Мені вашого не треба. Тільки поле в полі лишилося. Там все по-господарськи. Нічого я не змарнував. Все вам віддаю. А сам, як був наймитом, так наймитом і зостався. Та то нічого. Було б здоров’я, а решту нажити можна.

– То може ви посварилися? Всяке буває. То й помиритеся. Не можна відразу так. Ви ще ж такі молоді. Та чого ж ми тут стоїмо? От господиня з мене нікудишня. Ходімо до хати –  там і поговоримо.

– Говорити нам нема про що. Все вам ваша донька розкаже. Якщо захоче. А щоб вона чого не приховала чи не набрехала, то скажу вам коротко, що ваша доня з чортом злигалася. Не з хлопом, а з чортом! Та й сама – розказують люди, бо того я сам не бачив – через димар на помелі літала.

– Ой, бідна я та нещаслива, – заголосила стара.

– Тихо, мамо, не голосіть так, – наче ожила Марічка. – Скоро люди почнуть сходитися.

Та стара не вгавала.

– Лишенько моє тяжкеє.

– Лихо, та ще й не мале, – співчутливо докинув Свирид.

– А я ж знала, а я ж відала.

– Знали? То чого ж ви її на мене повісили? Нехай би вішалася на суху вербу, коли така дурна.

– Ой, не кажи так, сину, не край мого серця материнського, воно й так болить. Чи ж я тебе, доню, до церкви не водила? Чи ж я тебе, доню, молитов не вчила? А ти мою сиву голову так тяжко осоромила. Я ж думала, вийдеш заміж за доброго парубка – то й отямишся. А воно ж… Послухай, Свириде. А може ж не треба так відразу. Може ж вона покаїться, повиниться – та й будете жити, як Бог приказав. Ну набив би її трохи, повчив би, щоб знала. Вона ж таки тобі шлюбна жінка.

– А коли шлюбна жінка, то нема чого з чортами воловодитися та й на помелі літати. Чи так я кажу, Марічко?

– Ой, так, Свириде, так.

– Бачите, мамо? Все вона розуміє. Але ж… Я сам чув, як намовляв її полюбовник, щоб мене зі світу звести. Та не встиг. Не допустив Бог такої наруги. А все інше нехай вона вам сама розкаже. Мені ніколи. Треба у когось найнятися, бо ж мушу якось жити. А ви вже в полі самі давайте лад. Про мене, хоч чортячу силу наймайте. Мені однаково.

– Ой, Свириде, ти таки дуже гострий. Не можна так. Винна вона, дуже перед тобою завинила. Та й я стара… А таки треба було якось трохи почекати.

– Почекати чого? Щоб вона мені рогатеньке народила та з копитцями? Ні вже, красненько дякую. Ось допоможу воза розвантажити, коней випряжу та й поставлю куди слід. Я ж наймит, до порядку звик.

 

Свирид повернувся додому. Хата стала йому чужа і якась… Наче пустка. Але це ж хата його, та, де він народився, де ріс і де жив. З вікна видно стару грушу, до якої він звик, яка, очевидно, була старша від нього.

«Он як воно буває… Даремно я не послухався того старого діда. Думав, що я мудріший. А воно он як вийшло. І хто ж це все-таки був? Не спитав у нього, а тепер не розгадати. Однак цікаво».

Став складати свої пожитки. Окремо складав те, що траплялося з речей Марічки.