– А ти казав, що золотий ланцюжок подаруєш. Приніс?

– Ні, не приніс.

– А кажеш, що любиш.

– Хіба я мало тобі тих цяцьок понаносив?

– Цяцьок! Хіба що цяцьок. Ти казав, що це золото, срібло, коштовні камінці. А ти полетиш – і все це обертається на звичайнісінькі бляшки та скельця. Оце твої подарунки. Все це не справжнє. Ні, ти мені справжні коштовності принеси. А то ти тільки дуриш мене.

– У цьому світі кожен когось дурить. Продавець дурить покупця, ти – свого чоловіка, а я тебе. А як же інакше? Такий світ.

– Ти не можеш мене дурити, бо я тебе люблю.

– То й що? Свирид теж тебе любить, а ти ж однак його дуриш.

Було чутно, як Марічка шморгнула носом. Либонь плакала.

– Ну-ну, ти знаєш, що я того не люблю. Мені чомусь сьогодні в тебе не затишно і тісно. Наче обручами щось мене стискає. Дихати нічим. Давай скорше вибиратися звідси. На простір, до своїх.

– Почекай, ми з тобою ще досхочу не натішилися, не налюбилися.

– Натішимося ще і налюбимося.

Було чутно, як гість заходив по хаті, а потім весь у тривозі загукав:

– Слухай, тут все замуровано.

– Як замуровано?

– Дуже просто: тут всюди хрести! Що ти не розумієш?

Тоді вони забігали по хаті обоє.

– Як же це? Коли це? Звідки вони тут взялися?

– То в тебе треба спитати: як же це? А може це ти мене навмисно заманула у пастку? Га.

І кинувся до неї. Марічка закричала страшним голосом.

– Пора, – сам собі сказав Свирид і вскочив у хату. Він вхопив старе кропило та й давай їх обох кропити свяченою водою.

– Ой, ой, – загаласував панок, – не лий сюди гарячою водою.

– А-а, то свячена вода для вас гаряча? А на те вам ще! А нате! Щоб знали, як заходити в християнський світ, в християнську хату.

– Ой, Свириде, змилуйся! Випусти мене звідси. І грошей тобі дам, і золота, і чого захочеш. Тільки випусти мене звідси.

– Он як заспівав. Грошей, кажеш? Золота? А хто мене в провалля хотів скинути разом з кіньми? Чи не ти часом?

– Ой, не я, ой, не я. Це ось вона.

Та тут вже йому, видно, непереливки. Зі Свиридом він боротися не міг, бо у Свирида і кропило, і свячена вода. І вискочити ніяк, бо скрізь хрести. І змієм звивався, і левом обертався, та проти старого кропила і свяченої води був безсилий. Нарешті впав, закрутився дзигою та й дух спустив. Щось зашкварчало, зашипіло так, наче хтось проткнув великий м’яч, засмерділо сіркою – та й усе. Посеред хати зосталися ріжки і копитця. Підібрав їх Свирид шуфлею, якою сміття збирають, кинув у групку і запалив. Нестерпний сморід виповнив всю хату.

– Треба було надворі спалити, – сказав Свирид. – Та хай вже так. Я однак тут не житиму. Ач, яке плюгаве, а скільки смороду.

Перелякана Марічка все ще лежала на ліжку та й плакала.

– Вставай, чортяча полюбовнице. Твого коханого вже нема. Бачила? Плакати потім будеш. А зараз вставай.

– Ой, Свиридку, не вбивай мене. Я тобі годитиму, я тобі ноги митиму, тільки не вбивай.

– Та хто б тебе вбивав? Образливо тільки. Бо я любив тебе. Ну… Вставай та збирайся. І пожитки свої збирай.

– Куди ти мене хочеш?

– Куди! Куди! Та ясна річ, що не до пекла. Дороги туди не знаю. До матері твоєї відвезу. Нехай тішиться донечкою.

– Ой, Свириде, не роби того. Я вже так не буду. Я вже буду доброю жінкою, робитиму все, що ти скажеш. Бо хто ж мене з такою славою тепер заміж візьме?

– Ніхто не візьме. Це я тобі обіцяю.

– Ой, Свиридку, не губи.

– А чого ж ти хочеш? Щоб я гріх твій покрив? Щоб нікому не розказував? Ні, голубко. На таке не сподівайся. Бо як я людям поясню, що ми з тобою розлучилися? Сам на себе поговір пущу? Не буде такого.