Раптом Свирид побачив, що просто на нього мчить чорна хмара, страшна, як неминучість. Аж злякався чоловік, та змовив молитву – і страх відступив. Сидить Свирид у своїй схованці і бачить, що та хмара летить просто до його хати, власне, до димаря. А коли наблизалася та хмара, то Свирид і паничика побачив, невеличкого, з ріжками і копитцями. Хмара зависла над димарем, а потім попливла собі геть, а паничик, видно, в димар пірнув.

«Ага! Прилетів! – злісно подумав Свирид. – Ну я ж тобі, гаспиде, влаштую. Будеш ти пам’ятати до нових вінників, як чужих жінок баламутити».

Драбину Свирид вже давно приготував. Вона стояла сперта біля хати до глухої стіни. Сюди жодне вікно не виходило. Свирид спокійно виліз на дах, обмалював димар хрестами, ще й свячену вербочку вчепив. Тихенько зліз. В хаті – анічичирк, ні звука, ні руху, наче вимирло все.

«Що ж вони там роблять? – промайнуло у Свирида. – Чи не позасинали часом?»

Але відігнав ті думки, старався про них не думати, бо знав, що робота ще не вся зроблена. Шептав молитву і, схилившись, підходив до кожного вікна і малював, малював хрести свяченою крейдою.

«Хоч знадвору, та то нічого. Хрест однак тримає. Той хрест його звідси не випустить. Так… Ще двері. А тепер можна і на коханців глянути: як там вони?»

І Свирид обережно заглянув у вікно. Міг не дуже й маскуватися: коханці по вікнах не дивилися, та ще й вікна були заслонені. Свирид легенько відхилив фіранку – і бачить: сидять обоє за столом, а на столі і пляшка, і печене, і варене.

«А-а, вража жінка! – ледве не скрикнув Свирид. – То виходить, що моя жінка тільки для мене готувати ледача, а для любчика все у неї наготовано. Ах ти ж, анахтемська дочко! Ну, я ж тобі…»

Та й став дослухатися до розмови в хаті.

– Ні, в тебе сьогодні нестерпно. Нащо ти понатикала того зілля?

– То не я, то чоловік.

– А чому ти його не викинеш?

– Не можу. Свирид казав, що битиме.

– Краще б же він набив тебе трохи. Не можу дихати. Душить. В землю вганяє. Стривай… Це зілля, либонь, свячене. Фу, так і є! Свячене! Та я тобі за таке…

– То не я, то Свирид.

– Той Свирид вже мені набрид. Казав же тобі: давай я його зведу. Може ж він заблудитися, повертаючись поночі, та й разом з кіньми ускочити в провалля. Я б йому допоміг. І на тебе  ніхто б нічого не подумав. Ну до чого тут ти? Всі жаліли б тебе, бідну, молоду вдову.

– Ні, не треба. І не говори мені про таке. Свирид же мій чоловік.

– Шкодуєш! А дурити його не шкодуєш?

– Дурити – то одне, а провалля – то зовсім інше, то страшно.

– Їй страшно! А зі мною в димар літати не страшно?

– Теж страшно, але ж я тебе люблю. Задля тебе я… А ти мене зовсім не любиш.

– Чого там не люблю? Ну, давай ще вип’ємо. Ох, і добра ж у тебе горілка.

– На травах.

– Свирида також нею поїш?

– Ні, Свирида не пою. Він ніякої не п’є.

– І що це за чоловік такий, що не п’є? Та я б такого… Але нехай не п’є, нам з тобою більше буде.

Обоє сміються, цілуються і знову п’ють. Свирида розбирає нетерплячка. Його аж трясе від злості. А з хати долинає мелодійний голос його любої Марічки.