Повернувся Свирид додому – жінка ще спала. Позатикав кругом свяченого зілля – вона й прокинулася.

– Що це ти робиш, Свириде?

– Та трохи вирішив хату освіжити. Нехай зіллям пахне, а не всяким чортовинням.

– Що за вигадки! Фу! Дихати нічим.

– Не видумуй. Квітки пахнуть. Це ж добре.

– Селюк ти. От що я тобі скажу.

– Селюк і є. А хіба ж ти не за селюка заміж ішла? Не за панича ж. І ти селючка. Хіба ж ні?

– Ні, я не селючка. Я не…

– Це я з тебе панянку зробив, бо до ніякої роботи не заставляв. Вележуєшся собі, ніщо тебе не обходить.  А від домашньої роботи ти сама себе звільнила: не переш і не вариш. А я, що без жінки жив, що з жінкою живу, – однаково: ні сорочки чистої, ні страви гарячої. Як сам собі не зварю і не виперу, то так і буде.

– А-а, дорікаєш! От ти який! Так знай же: тільки ти в поле поїдеш, я все те зілля повикидаю.

– Тільки спробуй.

– І спробую. А що?

– Тоді побачиш.

– Воно мені дихати не дає.

– Дихати не дає? І не дасть, бо ти…

Ледве не сказав «відьма», та стримався: ще не час. Ще треба потерпіти.

– Гляди ж мені. Зачепиш зілля – битиму. Ніколи не бив, а за зілля – битиму.

– Що з тобою, Свириде? Ти часом не випив зранку?

– А хоч би й випив. То що?

Від такого Марічка розгубилася. Таким свого чоловіка вона ще не бачила. І що з ним сталося? Та вирішила за краще змовчати. Нехай вже їде скорше. А вона вже собі розраду матиме. О, ще й яку розраду. А зілля…

«Трохи зле, що воно смердить. Від нього спасу нема – хоч в землю влізь. Моєму любчикові таке не сподобається. Останнім  часом він став дуже вередливим. І все-таки що це з Свиридом?»

Ще раз вирішила спробувати. Голосочок лагідний, наче вона – й не вона.

– Свириде, я тебе прошу, прибери те зілля. Аж голова від нього болить.

– А в тебе голова і без зілля болить. Я в хаті господар, а не приймак, і буде так, як я хочу.

Марічка бачить, що з чоловіком сьогодні не до розмови та й замовкла остаточно.

«Нехай вже їде скорше, – подумала. – І так щось сьогодні бариться».

– Ну, я поїхав. Заговорився з тобою. Сонце он як вже високо підбилося.

Та й вийшов з хати. Воза з кіньми в поле відвіз. Коней пастися пустив. А сам городами тихенько додому повернувся. Знав, що його Марічка ще спатиме, то й спокійно собі за хатою в корчах замаскувався. Свіжа роса холодить, джміль йому над вухом прогудів, немов здивувався: що той чоловік тут робить? Бджоли перемовлялися, поспішаючи до квіток. А Свирид сидить.

«І довго я тут, як той дурень, буду сидіти? – думав Свирид. – А може таки Остап все це вигадав? Сидить тепер десь собі та й сміється з мене. Ні, не повинен би…»