Коли на третій день знову порожні горшки торохкають, знову в хаті їсти нічого.

– От лиха година та нещаслива, – аж наче розсердився Свирид. – Знову їсти нічого! Що в моєї коханої цього разу боліло?

– Ой, так схопило поперек, що криком кричала, встати не могла.

А був у Свирида приятель вірний, Остапом звався, з дитинства разом росли, сусідами були. Розказав Свирид Остапові про свою біду, а той і каже:

– Знаю я твоє горе. Знаю навіть більше, ніж знаєш ти.

– А що ж ти таке знаєш?

– Та… Просто розказути тобі не хотів. Та тепер вже розкажу. Як тільки ти їдеш в поле, до твоєї Марічки панок в димар влітає. Такий собі плюгавенький, з ріжками, з копитцями. Може й хостик є, та його не видно, бо ж вдягнений той панич по-чоловічому у штани. А тепер сам подумай, з ким твоя жінка злигалася. Побудуть отак вони скількись часу, а потім вже обоє вилітають, знову ж таки через димар. Твоя Марічка на помелі, а він поруч. Веселі такі, усміхнені. Чорна хмарка їх  прикриває, щоб не так видно було. Та й дивитися нікому, бо всі в полі. То я тільки домую, бо брат в мене коні попросив. Літають отак вони цілий день. Де бувають – того тобі не скажу, бо не знаю. Аж перед вечором вона повертається. Тим же ж шляхом – через димар. То де вже їй про чоловіка журитися, що він голодний?

– Хоч і приятель ти мені вірний, і ніколи на брехні не ловився, та все ж не вірю я тобі.

– Не віриш? І я б не повірив. Та це легко можна перевірити. Скажи, що їдеш в поле, а сам зостанься, то й побачиш.

– І що я тоді робитиму, як побачу?

– А то вже сам придумай, тут я тобі не порадник. То жінка не моя. Бо якби моя була, то я б нею не натішився.

– Ні, Остапе, я свою жінку вдарити не зможу.

– Ну, то дивися на неї і тішся, яка вона в тебе гарна.

«Оце халепа, – так халепа, – думав Свирид. – Невже ж таке може бути? А що, коли Остап все це якось так… Вигадав? Сп’яна б сказати – так він не п’є. А з чого ж би така фантазія прийшла б йому до голови? Ет, що гадати? Треба перевірити. Але ж найперше треба в когось розпитати, як воно і що в таких випадках робиться. Тільки до кого б тут? Кожному ж не розкажеш про свою біду. Не що, як до священика вдатися. Він про таке має знати».

Встав Свирид раненько, ще й на світ не благословилося. І, хоч була ще рання година, подався до священика. Ніяково було Свириду розказувати отцеві про такий свій клопіт, але робити було нічого – мусив. Боявся тільки, щоб священик на глум його не підняв. Рятувало тільки те, що священик був старий, то певно багато всякого набачився на своєму віку. Вислухавши Свирида, задумався-загадався, а потім сказав:

– Чув я про таке. Сам з таким не стикався, а від старих людей чув. Перевірити, ясна річ, не зайве, але мусиш найперше бути готовим до всього, бо то ворог лютий і небезпечний.

– Отче, але ж ми з нею шлюб брали. Вона хрестилася. Як же таке могло трапитися?

– Пам’ятаю, що шлюб брали. Гарна з вас пара була. Та, на жаль, буває і так. Тут мусиш бути обачний, бо то не жарти. Найперше дам я тобі своє старе кропило. Багато я святив ним все, що треба було. А тепер бач на що згодиться. Воно в таких справах дуже помічне. Ще дам тобі свяченої крейди. Хрести нею понамальовуєш. А ще зілля священого. В хаті його кругом позатикаєш. Та й чекай гостя небажаного.