НЕБАЖАНИЙ ГІСТЬ

Діялося те не тепер, а в давні часи, коли ще люди не знали ні комп’ютерів, ні автомобілів. Серпами жали, в холодку не лежали, косами косили, грошей у батьків не просили, самі заробляли, споживали те, що мали, а як не мали, то й так обходилися. А що ж то за життя було, спитаєте? А так і жили. Їли і пили вміру, шанували християнську віру, як могли, так жили, зате здоровіші були. Жив у ті часи хлопець на ім’я Свирид. Красень, що й не сказати. Змалку сиротою ріс, то ж роботи не боявся. Свого поля не мав, так зате наймитував. Кожен господар спішив один поперед другого Свирида найняти, бо знав, що у збитку не буде. Робить за трьох, а їсть – що дадуть. Зате Свирид мав свою хату. Хоч старенька, зате ж своя. І не безверха. Як сонце, то не пече, а як дощ, то не тече. От жив той хлопець, жив, аж доки не доріс до такої пори, коли парубок розуміє, що без господині жити кепсько. Страва незварена, сорочка непрана та й лагідне слово сказати нікому. Голуби – і ті паруються, а то ж таки люди. От став Свирид до дівчат приглядатися. І впала йому в око Марічка – вдовина дочка. Гарна, як писанка, а що вже розумна та співуча – кращої не знайти. То й шукати не треба. По жнивах і засватав дівчину, а у м’ясниці готувалися і весілля відгуляти. Свирид боявся, що її мати супротивитися буде, бо наречена була середнього достатку. Але мати нічого проти не мала, навіть рада була такому зятеві.

Якось Свирид у полі орав. Сонце вже до вечора хилилося. Незабаром час і роботу закінчувати, бо коні вже притомилися, а коней Свирид більше шкодував, ніж самого себе. Оре Свирид, наспівує собі щось потихеньку, коли дивиться – аж перед ним старезний дід: з’явився, як вродився. Став Свирид та й дивиться на старого. А той і каже:

– Надумав ти, парубче, добру справу вчинити – женитися.

– А хіба ж що? Я дівчину по честі беру, з благословення її матері. Все, як годиться. Я вже дорослий, сам на себе заробляю. Та й дівчина гарна.

– І я кажу, що гарна. Та ти, парубче, послухай моєї ради: не женися на тій дівчині.

– Я, дідусю, шаную вашу старість, але ви щось не те кажете. Ви, як видно, чоловік нетутешній, бо інакше я вас знав би. А якщо ви чоловік нетутешній, то звідки вам знати мене і мою дівчину?

– Е, парубче, старість знає багато чого такого, про що молодість і не здогадується. То я тобі й раджу: не бери ту дівчину. То не твоя доля.

– Але ж ми любимося. Ви, дідусю, певно вже і забули, як воно гарно, коли дівчина люба. Як заговорить, як засміється… Ет, що вам про те казати? Ви вже своє забули.

– Забув – не забув, а ще раз тобі кажу: не бери ти ту дівчину. Наплачешся.

Не послухав Свирид старого і таки оженився з Марічкою. Тепер він справжнім господарем став: було поле, були коні і корова. Тішився Свирид.

«Добре, що не послухався я старого, – думав собі. – Ото був би дурний. Таку дівчину втратив би. Та й господарство таки чогось вартує. Старих часом слухатися треба, але і свій розум вартує мати».

Спершу все наче добре було. Свирид працював зранку до вечора, бо поле ледачих не любить. Воно потребує труду. Жінку беріг, бо ж вона таки жінка, створіння ніжне. А вже як любив її. То хіба можна, щоб її личко на сонці обгоріло? Та з часом дещо стало дивувати Свирида. Приходить він з поля, а вдома непалено, неварено, а часом то й хата не заметена. Раз промовчав Свирид, другий раз промовчав, а потім і питається у дружини:

– А чом же ти, моя кохана, їсти чоловікові не зварила? Я, наробившись та на сонці напряжившись, вже б і страви якось з’їв.

А вона йому:

– Ой, чоловіче, так у мене голова боліла, що звести не могла. Думала, що пропаду.

– Бідна моя! Ну, полеж, відпочинь. Я зараз сам щось приготую, то й тебе нагодую.

Ходить біля неї, умліває, листя капусти до голови кладе. Та й ну поратися біля плити.

Коли ж на другий день знов те саме. Знову в хаті їсти нічого.

– Невже і сьогодні, Марічко, у тебе голова боліла? Треба, мабуть, за лікарем послати.

– Ні, Свиридку. Сьогодні у мене в боці кололо. Думала, що згину.

Жаліє Свирид дружину, голубить її, годить їй.